Наскільки ж нам пощастило мати таку авторку, таку непересічну творчу постать, як Софія Яблонська, і наскільки ж мені особисто пощастило прочитати її «З країни рижу та опію»!

Не тільки об’ємний, дуже влучний погляд на тогочасний Китай, але і приклад якісного, змістовного, цікавого тревелогу від оповідачки, яка, спостерігаючи деталі, бачить суть речей і розуміє ширшу картину.

«З країни рижу та опію» — це збірка коротких текстів, написаних протягом кількох років, що Софія Яблонська провела у Юнан-фу (нині місто Куньмін, провінція Юньнань). Працюючи там як відеографиня й документалістка, вона не тільки спостерігала за тамтешнім життям, а й поринала у нього (іноді досить буквально).

Ці тексти, зосереджені на досвіді Яблонської, торкаються багатого арсеналу тем: тут і побут китайців, і побут іноземців в Юнан-фу, і технологічний прогрес, і застарілі уявлення. Звісно ж – і риж (рис), і опій.

Я не хочу зупинятися на темі кожного тексту, а натомість відмічу надзвичайну спостережливість Яблонської, її майстерність описати побачене словами, а також істинне багатство її китайського досвіду.

Щоб розуміти, чому Китай зустрів Яблонську саме таким – країною рижу та опію – варто розуміти історичний контекст. Яблонська не тільки бачить Китай у процесі переродження; вона ще й засвідчує його там, де це переродження вповільнене і поряд з новинками (наприклад, перший в місті автомобіль чи трансформатор) співіснує щось архаїчне, як от публічна страта.

І все ж, Китай володіє питомими рисами, що були там до Яблонської, з’явилися в її спогадах, й існують (частково) навіть дотепер.

Оскільки це спостереження й спогади, сильною фігурою є сама Яблонська. Неабияк впливає її ідентичність, усвідомлене відокремлення від Китаю, хоч вона і прагне пізнати і побут, і звичаї.

Точно можу сказати, що Яблонська часто звучить зверхньо у своїй оцінці Китаю й китайців. Загалом, це наштовхує на думку, що який би не був тревелог, у ньому часто є фактор відстороненого «спостереження за болем інших», скажімо так.

Наприклад, у тревелозі є епізод, де Яблонська «купує», тим самим врятувавши дитину. Але згодом вона й сама приймає рішення лишатися «відстороненою» (і пише про це). А потім і вирушає на човні дивитися на наслідки повені – і часто її описи руйнувань і смертей звучать ледь не байдуже.

Найкраще загальну картину Яблонської в Китаї показує останній розділ «Опій і самотність». У ньому авторка описує своє спілкування зі старим китайцем, у якого винаймає дім – у цих діалогах якраз і зустрічаються східний і західний світи, молодість і старість, жіночий і чоловічий досвіди.

«З країни рижу та опію» – захоплива історія неймовірної оповідачки, яку я раджу всім, хто прагне віднайти натхнення відкривати щось нове і сміливість рухатися вперед і бачити більше.

До речі, якщо «З країни рижу та опію» вам таки сподобалася, то дуже раджу «Історії Сахари» Саньмао. Це ще одна збірка спогадів й історій неймовірної жінки у далеких, але таких чарівних краях.

Нарешті я дійшла написати відгук на книгу, яку прочитала майже місяць тому)

Взагалі я вже давно дивилась на цю книгу. Причин хотіти її прочитати насправді було багато. По-перше, це книга першої тревел-блогерки України, яка об'їздила весь світ зі своєю камерою ще до 35 років, по-друге, мені її дуже сильно рекламували мої коліжанки з Сенсу. І ось з'явилась третя причина, яка ще і поставила для мене часові рамки прочитання - книга "З країни рижу та опію" стала наступною книгу на книжковий клуб Сенсу. Це означало тематичний читацький щоденник та можливість обговорювати прочитане з усіма навколо, а потім ще і вперше відвідати засідання книжкового клубу (спойлер: на жаль, не змогла попасти особисто, тому дивилась у записі). Не довго думаючи я вбігла в останній вагон потяга, так би мовити (бо примірники розійшлись як гарячі пиріжки) і в свою з першу перерву на роботі занурилась у читання.

Взагалі історія в цій книзі - збірка різних подій та місцин з подорожі авторки. У неї немає чіткого таймлайну чи сюжету, більше просто цікаві історії. Нагадаю, що всі події відбувались майже 100 років тому, а самі Софії на той момент не було і 30-ти (останнє я дізналась нещодавні і особисто для мене було шоком). Починається вся історія з дороги Яблонської до одного з найвіддаленіших частин Китаю - Юнаню. Саме там будуть відбуватись основні події книги. Вже на самому початку ми бачимо жорстку межу між світом Європи, у представниці авторки, до старого Китаю, який залишився лише на сторінках історії чи в самих віддалених та консервативних регіонах країни. Наприклад, пані Софія навіть не змогла прийняти ванну, бо це неправильне використання води, штучне зменшення розміру ноги дівчаткам, що б "вони не змогли втекти від чоловіка" і тд. З однієї сторони їхні звичаї та традиції будуть здаватись абсолютно варварськими, з іншої - у цих людей є глибока філософія і дуже чітке життєве кредо (Резиґнація, вивчила для себе нове слово, що означає повне підкорення власній долі), яке берегло цей народ впродовж століть поряд з умовами, в яких я не певна, щоб вижили українці. Яблонська не приховує погане та хороше, розкриваючи перед нами досить детальну оповідь життя Китаю 30-х років минулого століття.

Мені дуже сподобалось, як під однією обкладинкою поєдналось документальна історія про культуру та життя в тогочасному Китаї та вставками з життя Яблонської, наче з фільмів про Індіана Джонса. В одному оповіданні авторка занурюється у філософські роздуми про чергування посіву рижу з маком, про театр, якому немає рівних, а вистави можуть тривати на протязі декількох діб, відношення китайців до життя та смерті. В наступному у нас вже повінь, пірати, раби, смерть і страти. Авторка гарно вміє поєднувати ці історії між собою, тож розповідь не втрачає ритм до самого кінця. Паралельно то тут, то там авторка не забуває вставляти роздуми про Україну, порівнюючи наш народ та культуру з тим, що бачить. Не раз Яблонська пише, як сильно часом їй хочеться додому.

На противагу є декілька досить серйозних пунктів, які мені не сподобались і варто на них звернути увагу. По-перше, кожне оповідання хоч є злагоджене між собою за ритмом, зовсім не сходяться по таймлану та темі. Інколи навіть не зрозуміло, в який період часу відбуваються ті чи інші події, а деякі взагалі, як потім виявляється йшли паралельно, додатково авторка в одному оповіданні розказує про персонажа, а потім про нього забуває в наступних і нам залишається тільки здогадуватись, що ж сталось з її псом після її від'їзду з Китаю. Також в книзі піднімаються досить багато спірних питань, такі як залежність в опіуму чи торгівля людьми. Це все подається як культура цієї місцевості, що є правдою, але місцями я була просто в суцільному жаху від прочитаного. Тож до тригерів моментів також варто бути готовими під час прочитання.

Я б порадила цю книгу всім, хто хотів би побувати у старому Китаї не виходячи за межі власної кухні, тим, хто хоче дізнатись більше про цю дивовижну місцину зі слів очевидиці тих часів, ну і. звичайно, тим, хто хоче почитати абсолютну нестандартну книгу з класичної української літератури.