Люди випивають. Вірніше, багато людей випивають. Багато людей випивають багато. Себто п'ють. Бухають, киряють, перехиляють, заливають сливу, перехоплюють, закидають за воріт... Байдуже, скільки синонімів має назва цього заняття, результат майже завжди один і той самий. Спочатку безневинний келих переростає у звичку, потім звичка стає потребою, а потреба - залежністю. Так і починається шлях алкоголіка.

Авторка книжки "Випивка" - Керолайн Непп - нині впевнена в собі і успішна жінка. Проте, так було далеко не завжди. Третину свого життя Керолайн провела в тяжкому алкогольному тумані, і ця історія розповідає про її усвідомлення, вихід із заціпеніння і жадане зцілення. Свій кривий шлях Керолайн розпочала ще у підлітковому віці зі звичайного пива. Чвари і нерозуміння в родині, нестача любові батьків, аб'юзивні відносини з чоловіком, потім розлучення матері і батька, далі смерть обох - все це не давало жінці жодного шансу на те, щоб покинути згубну звичку. Бодай що траплялося, алкоголь завжди був її вірним супутником, стосунки з ним були єдиною стабільністю її життя. Увесь її ресурс йшов на те, щоб крадькома від усіх шукати бари з дешевим алкоголем, вночі виносити з дому порожні пляшки, брехати батькам, сестрі, коханому хлопцеві, колегам. Але, найголовніше - собі.

Найстрашніше, що вона почула на зібранні алкоголіків у лікарні: "Подивіться на людину ліворуч від вас, а потім на людину праворуч від вас. З вас трьох тільки один впорається зі своєю залежністю". Мушу сказати, що і в мене від історій Керолайн і тамтешніх алкоголіків ставало дибки волосся. Жінка доволі відверто розповідає про кілька невдалих спроб покинути алкоголь і про те, чому алкоголіки знову і знову повертаються до цього.
Базовий посил книги: ніхто і ніщо не може змусити людину покинути пити, якщо вона сама цього не хоче. Сама лише наявність дітей, батьків, партнерів тощо ніяк не здатна вплинути на алкоголіка, так само, як і страх втратити роботу, друзів і тд.

Керолайн, в тому числі, доволі детально описує свій досвід перебування в реабілітаційному центрі і те, як крок за кроком поверталась до нормального життя. Чесно кажучи, навіть розуміючи, що певно, вона таки поборола свою залежність, я всеодно до кінця книги щоразу затримував дихання, коли на горизонті у неї починала маячити спокуса трішки хильнути. Бо усвідомлюю, яка титанічна праця стояла за тим, щоб покинути, і наскільки мало потрібно, щоб знову почати. Це страшно, насправді.

В певному сенсі, ця книга може слугувати і мотиваційною для тих, хто теж бореться з залежністю, і ілюстративною для тих, хто ще не вгруз в залежність, але відмовляється визнавати, що має проблеми. Думаю, що Керолайн навіть спеціально трохи згущує фарби, говорячи про зачатки залежності. Зокрема, вона пише, що перший дзвіночок - це бокал пива пару разів на тиждень після роботи. Я не знаю поки, чи згоден з нею, думаю, що тут все таки індивідуальна схильність, резистентність, толерантність до алкоголю і тд. Коротше, енівей, книга корисна, раджу