Нарешті закінчила крайню перекладену книгу Бессона. Починала читати більше, щоб закрити гештальт, але виявилось, що ця книга найкраще грає на моєму серденьку. Ця історія трішки відходить від “стандартного” Бессона. І хоч поверхнево піднімається тема ЛГБТК+ ком’юніті, все ж головною буде булінг. Ми звикли вважати, що всі історії, що пов'язані з гнобленням, це щось далеке, абстрактне чи стосується конкретного прошарку населення чи людини. Коли це нас не зачіпає, легко закривати очі, ігнорувати чи просто казати “не все так однозначно”. Але автор вирішив показати гірку, але реальну історію. Не в сенсі, що книга заснована на реальних подіях, але я сміливо можу заявити, що вони реальні. Достатньо поміняти імена, може трішки змінити локацію, вибрати іншу мову, але в кінці знайдеться сотні історій, які легко можна побачити на сторінках цієї книги.
Що також варто підсвітити - це самі гнобителі. У стереотипних історіях ці персонажі виступають або бандитами меншого розряду, або багатіями чи іншими привілейованими дітками. Тут же це просто діти, який вчасно не зупинили, на яких не захотіли подивитись по справжньому. Їхні батьки вважають їх хорошими, директор не хоче піднімати скандал, а вчителі перекладають відповідальність на всіх, крім себе.

Читаючи цю книгу мені було легко уявити цих персонажей справжніми людьми. Настільки автор гарно прописав їхнє життя та поведінку. І саме тому ця книга така трагічна. Бо люди залишились людьми. Всю книгу у мене було тільки два стани: Перший - кричати в книгу, що б “вони помітили”,”він послухав”, “він зупинився”, щоб щось змінилось, що б трагедії не сталось, бо зі сторони дуже легко вказувати на помилки інших, особливо, коли знаєш, чим все закінчиться. Другий стан - закрити книгу і просто мовчати, дивлячись у стелі чи у підлогу, розуміючи, що нічого змінити вже не вийде.
Я не плакали над цією книгою, але не думаю, що автор планував зробити цю книгу слізливою. Думаю, це більше маніфест від Бессона. Це і відрізняє книгу від інших його творів. Тут не треба провідчувати історію, тут треба її почути, зрозуміти та побачити. Життя “Гюґо” вже не повернеш, але можна попередити появу нових могил на кладовищі, чиї дати життя будуть занадто близькі один до одної

ТРИГЕРИ: цькування, самогубство, втрата дитини

Цю книжку до рук я взяв абсолютно випадково. Це моя перша книжка Філіппа Бессона і це справді неймовірний чоловік. У доробку він має близько 20-ти романів, 3 з яких перекладені українською (і всі вони торкаються квір тематики). “Ви говорите про мого сина” - його крайній роман, що тільки но вийшов у 2025 році. У книжці він навіть побіжно згадав про війну в Україні:
“Ще є стаття про вибори, з останніми опитуваннями, я не зважаю, я давно вже не ходжу голосувати, ще одна про Україну, про цю війну коло наших дверей, про яку ми забуваємо мало-помалу…”

Головний герой книги і водночас оповідач - це, майже, середньостатистичний батя.
“Я зрозкмів був тільки те, що найбільше йому подобався предмет “мистецтво і культура”, хоч я й нездатний сказати, наприклад, що воно таке “образотворчі мистецтва”. Мій син учився чогось зовсім чужого мені, я нічого про це не чув, до речі, я ніколи не допомагав йому робити домашні завдання, ніколи не прочитав жодного його твору”

Має двох синів 14-річного Гюго та 9-річного Ензо. У них абсолютно нормальна і навіть класна сім’я. Вони мали такі ж звичайні буденні турботи та проблеми. До нещодавна. Їхнього сина, Гюго, не стало. Рівно через місяць після трагедії, півтори тисячі людей зберуться на білий марш в пам’ять про хлопчика.

Цю книжку, частково, я б назвав романом-роздумом. Батько постійно думав про те, що сталося з їхнім сином. Так через його спогади, радше навіть, рефлексію ми дізнаємось, що відбувалося з Гюго, з усією їхньою сім’єю. Бессон розкриває тематику булінгу з непопулярної сторони: сторони батьків, що переживають цькування сина, а потім і його втрату. Бессон дуже гарно описав саме психологію цих процесів, як зі сторони батька так і зі сторони Гюго. Тут не можна говорити про типову історію про булінг, адже ми спостерігаємо за ним не в моменті, а постфактум, як власне про все це дізнається батько.

Автор не зраджує своїм канонам і “Ви говорите про мого сина” була не менш щімкою. В багатьох моментах я відчув життєвість багатьох аспектів, що описує Бессон, особисто для себе.
“Ми не надто говірливі в сім’ї”

“”...Чи ви висловлюєте те, що відчуваєте?” Я признався, що ні, не багато, що це не мій стиль.”

Впродовж роману я ставив себе, що на місце Гюго, що на місце батька. Кінцівка була медетативноою і навіть трохи теплою.

Це дуже гарна книга для книжкових клубів, адже є про що поговорити! Провірено на власній шкурі)

“У мирний час сини ховають батьків.
У час війни батьки ховаються синів.”
Цей епіграф роману влучно дає відчути зв’язок українського сьогодення та книжкою Філіппа. Батько переживає втрату сина. Так можна описати цю книжку одним речення. Нині, це реалії багатьох українських сімей. Також автор, перш за все, через цей епіграф, висловлює всю важливість та необхідність висвітлити тематики цькування, адже це - не просто “дитячі ігри”.

Болюча сповідь батька, котрий втратив свого 14-річного сина Гюго, а, радше, втратив сенс життя!

Це історія про чотирнадцятирічного хлопця Гюго, який покінчив життя самогубством через цькування та приниження двох однолітків. А можливо, це історія про самотність «болючу, мов відкрита рана, безмежну, як пустеля». Про життя Гюго нам розповідає його батько, котрий оплакує непоправну втрату. І в цьому є особливість цієї книжки — ми повністю занурюємось у почуття чоловіка.
У книзі є дві часові лінії:
Теперішня: сім’я Гюго збирається на білий марш, щоб вшанувати його пам’ять та привернути увагу громадськості до питання насилля та булінгу; марш як маніфест, заклик сказати «Ні» насиллю та змога людям попрощатися з Гюго. «Ми просуваємося, і мене раптом охоплює туга: це мене наздоганяє цілковито скорботний привід нашої церемонії — хоч вона й біла, скільки сягає око, хоч людське око зриме, це нічого не змінює. Так, це насамперед жалобний провід».
Минула: готуючись до маршу, батько Гюго згадує про те, що передувало загибелі його сина. Теплі сімейні спогади про Гюго різко обриваються думками про біль, який він терпів через насильників та кривдників. «З розкинутими руками й зігнутими ногами він був схожий на птаха, готового злетіти».
Ця історія пробуджує ненависть до насильників — людей, котрі принижують гідність інших, відчувають зверхність над іншими та не задумуються про наслідки. «Це щоб поржати». Протягом всієї книги я часто ставила собі запитання: чому ніхто не може з ними щось вдіяти? Ви тільки уявіть собі: двоє 14-річних покидьків знущаються над Гюго, б’ють його, погрожують, займаються рекетом, надсилають нецензурні СМС, залякують. А Гюго терпить. Чи намагались зробити щось батьки? Так! Вони звертались до адміністрації школи (показано байдужість директора і намагання згладити «конфлікт»), особисто говорили з батьками одного кривдника (вони навіть і слухати не хотіли, виправдовували свого сина), намагались змінити школу (але було вже запізно). «Я подумав, що ненависть і тупість не мають меж. Я подумав, що мій син наштовхнувся саме на таку ненависть і таку тупість без меж».
Ти картає себе батько? Звичайно! Він звинувачує себе, що був слабкодухим, не приділяв належної уваги Гюго ще з часів дитинства, не сприймав серйозно нарікання сина, усвідомив трагедію надто пізно.
По-інакшому описане горювання матері та брата Ензо. Вони втратили найдорожче, що було в їхньому житті і ніколи більше не повернеться.

Символічним виявився маршрут ходи: від скейтодрому, де любив кататись Гюго і до памʼятника загиблим.
«Я думаю про двадцятирічних хлопців, що полягли під кулеметним вогнем. Вони не повинні були вмирати у двадцять. Не можна вмирати, коли тобі чотирнадцять. Передчасна смерть завжди здається нам несправедливістю. Ми кажемо собі: ще лишалося стільки жити, стільки всього зробити, стільки всього відкрити, стільки всього пережити, стільки помилок зробити, стільки сміху й сліз, стільки розваг і нудьги, стільки перемог і поразок, стільки сподівань і розчарувань, і раптом нічого, не буде більше нічого. Усі можливості закриваються в одну мить, двері, що затріскуються лихим поривом вітру".

Кожна сторінка цієї книги містить в собі стільки болю, що хочеться кричати! Але тут і присутня зцілююча любов: хоч Гюго вже фізично відсутній, все ж він назавжди залишається в серці рідних йому людей.
Також Бессон не оминув увагою тему війни в Україні, за що йому окрема вдячність. «Ще одна стаття про Україну, про цю війну коло наших дверей, про яку ми забуваємо мало-помалу».

Попри те, щоб книга емоційно важка, лише в одному епізоді я не змогла стримати сліз. Йдеться про дідуся та бабусю Гюго, котрі приїхали на білий марш, щоб вшанувати пам’ять свого онука.
«Я помічаю також своїх батьків; вони невпізнавані. Їхні спини зігнулися, обличчя запали, з них наче вийняли все життя. Смерть онука їх спустошила, передчасно зістарила. Я підхожу й обіймаю їх. Зморшкуваті материні щоки холодні, попри спеку, батькові — колючі. Ми не кажемо одне одному ні слова. Для чого? І що ми могли б сказати?».

Неймовірно болюча історія, болем тут віддає буквально кожна сторінка і, беручи цю книжку до рук, до цього неодмінно варто бути готовим. Історія розповідається про хлопця Гюго, який переживав булінг та цькування від однокласників. Вони перетворили життя чотирнадцятирічного підлітка на справжнє пекло, гасити яке ставало все складніше, а часом здавалося, що виходу звідти просто немає.
В центрі сюжету родина, що складається з мами і тата, їхніх синів Гюго - 14 років та Ензо - 9 років. Проте які ж випробування випадають на їхню долю. З перших сторінок відчувається меланхолійність та абсолютно загнаний в кут стан Гюго. Це і є першим тригером - переживання такої травми як булінг Філіпп Бессон описав надзвичайно професійно.