Збірку віршів Максима Кривцова я чекала два місяці. Його смерть на війні викликала ажіотаж: збірка зникла з полиць кожної фізичної та онлайн книгарні країни. Довелось робити перед замовлення на новий наклад.

Вітер б’є у шибки, а я намагаюся зрозуміти: як смерть на полі бою приносить славу, шану, визнання в літературі? Це, мабуть, взаємопов’язаний процес.

З віршами Кривцова мені не п’ється кава і не паляться свічки з ароматом ванілі — напої та віск надто жадібно відтягують на себе увагу.

«Далі» — його позивний. Його тексти вивертають на виворіт, відкриваючи понівечену війною душу. Щирість поета робить боляче, а його людяність змушує переглянути піраміду цінностей — від основ до вершини. Здається, якщо потерти сторінки книги, на пальцях залишиться запах пороху і сирої землі. Це римована й болюча екскурсія на передову.

Бліндажі. Окопи. Вірші.

Я читаю цю збірку два дні. Відчуваю себе піхотинцем в амуніції страху та відчаю. Вірю кожному герою, бачу образи через рядки. Але іноді мій мозок відмовляється приймати реальність: ці жахи відбуваються на нашій землі. Вірші — не вигадка, а щира історія.
Автор убитий, як і його кіт. Але для снарядів, куль та вогню недосяжною залишиться моя пам’ять. І його вірші.

Бійниця. Бліндаж. Бійці.