"Це не пропаганда" — це дійсно подорож. Разом із Пітером ми подорожуємо світом і знайомимося із засновницею філіппінського медіа, лідером протестів у Сербії, учасниками Майдану та російсько-української війни, колишнім членом ІДІЛу, одним із перших політтехнологів пітуна та багатьма іншими.

Ми дізнаємося, як за допомогою всього одного слова можна перетворити, здавалося б, благу мету — боротьбу з наркокартелями — на криваву бійню або як за допомогою правильних слів у правильному порядку можна спрямувати людей у конструктивне русло замість срачів із ботами в інтернеті. Ми розбираємося, як працюють русняві ботоферми і до чого тут цілителька Кантадора, а також чому ми живемо в епоху поп-ап популізму, в якій факти втратили будь-яку цінність.

Проте ми подорожуємо не тільки в просторі, а й у часі. У цій книзі Пітер також розкриває історію своїх батьків — Ліни та Ігоря Померанцевих, дисидентів, які були змушені емігрувати з України через переслідування КҐБ. Пітер розповідає, як вони виїжджали, як проходила їхня адаптація в Британії, про роботу Ігоря в Британській службі ВВС, а також про їхні (та й власні) рефлексії з приводу ідентичности.

Моя любов до Померанцева почалася ще з його першої книжки "Нічого правдивого й усе можливе. Сходження до сучасної Росії". Пітер у 2000-х працював на російському телебаченні і ця книга — його спогади та рефлексії з тих часів про всю закулісну й не тільки гниль. Ця книга в парі зі "Шляхом до несвободи" Снайдера свого часу перевернула мій світогляд. Дуже їх раджу, як, власне, і книгу "Це не пропаганда". Вона трохи обрамила й структурувала ті уривки знань із різних джерел, які в мене й так були, надала багато цікавої інформації через призму різних досвідів героїв книги і апґрейднула моє сприйняття інформаційного простору.