Любов – настільки важлива тема, що про неї вже було написане все, що можна. Водночас ця тема така обширна, що про неї, здається, ще й досі не було написано нічого змістовного. Все в нашому житті починається в любові, або мало би починатися з любові, або мало би супроводжуватися любов’ю. І все ж любов, яка часто є обіцянкою, ніколи й ні для кого не є обіцяною.

Саме тому збірка Рафаеля Боба-Ваксберґа є вдалим описом любові як такої, хоча жодне з оповідань, здається, не прагне описати її – тільки показати, якою вона може бути, і розповісти ще більше про те, ким ми насправді є.

«Той, хто полюбить тебе у всій твоїй жалюгідній славі» володіє всіма прекрасними атрибутами, притаманними збіркам короткої прози: якщо якийсь із розділів «не заходить», це не робить всю книжку поганою; не заходить одне оповідання – ну то може попереду ще чекає те, яке сподобається.

Це знімає будь-які обмеження форми: історії відрізняються не тільки тим, що написано, але і як. Серед класичних фабульних оповідань трапляється поезія, збірки коротких висловлювань, посібники, колажі, тощо.

Обидві ці якості, чесно, врятували моє враження про книжку. Іноді я думала, що читаю геніальний текст, а в інших випадках здавалося, що я це вже десь читала, я це вже чула, це все банально і нецікаво. Оце останнє спостереження особливо справедливе для тих розділів, що саме намагаються бути небанальними і надзвичайно цікавими (як-от «Правила табу» чи «Пропущена пересадка: ч-ж»).

Але краса інших оповідань все-таки звела моє невдоволення нанівець: деякі тексти Рафаеля Боба-Ваксберґа справді цікаві, смішні, щирі. Такі до болю щирі, що наче говорять не з тобою, а з чимось глибоко в серці, запевняючи, що попри унікальність особистих переживань весь наш досвід любові є, по суті, універсальним досвідом людства.

Така близькість діалогу між текстом і читачем часто досягається завдяки вживанню другої особи однини. Нечасто трапляються тексти, де оповідач говорить до тебе чи про тебе, тож це вже цікаво. Може, іноді й думалося «е, ало, чел, це ти до мене так говориш?», бо здавалося, що текст прикидається, ніби щось про мене знає. Але, зрештою, що про нас всіх можна не знати?

Наприклад, у оповіданні «Завжди ідеально посередня» так реалістично описано переживання людини, яка чекає повідомлення, що від співпереживання і близькості особистого досвіду часом хотілося блювати, вискочити зі своєї шкіри і втекти за горизонт.

І все ж найкраще і найсильніше, як на мене, автору вдалися гумор і абсурд. Оповідання «Up-and-Comers» про гурт рок-музикантів, які здобули надздібності, але не припинили руйнувати себе і своє оточення, сподобалося мені найбільше.

Якщо коротко підсумувати враження від цієї збірки, мабуть, не вдасться сказати нічого змістовнішого за «вона різна». Така ж різна, якою різною буває любов, яку відчував чи бачив Рафаель Боб-Ваксберґ, і якими різними є способи, якими він навчився про неї говорити.

Така ж різна, якою є любов, що ти відчуваєш чи хочеш відчути. І… запевняю тебе: цього разу не буде ніяких змій. Цього разу все буде просто чудово.

Найгірше що я читала. Взагалі не цікаво

Книга зовсім не сподобалась

Книжка, яка мені здається стала одразу дуже і дуже популярною, і не дарма! Сюрреалістична, але така реальна і життєва, про людей, їхні почуття та стосунки.

«Той, хто полюбить тебе у всій твоїй жалюгідній славі» -творіння від автора мультсеріалу «Кінь БоДжек». І от для мене цей мультсеріал відчувається дуже особливим і самобутнім- те саме можу сказати і про книгу.

Я в захваті від цієї книги в усіх аспектах (окрім глянцевих сторінок, зізнаюсь чесно…). Читання для мене було доволі рефлексивним. Я почала з нею знайомитись в період нечитуна і за рахунок того, що:
а) коротка проза;
б) доволі химерні образи, але такі, які легко сприймаються;
в) написано про щось дуже близьке до серця, життя і тд-
вона вивела мене з цього стану.
Це відчувалось так, наче мене обійняли і погладили по голові.

У книзі н-на кількість оповідань: це і про супергероїв, що насамперед не скасовувало того, що вони звичайнісінькі люди і все ще мають доволі «земні» проблеми; про чоловіка з жінкою, які їхали в метро 60 років, дивлячись один на одного, не наважуючись підійти; про Смуток, який переслідує, хоч переїдь через всю країну, а він все одно наздожене і тощо, тощо. Є розділ, в який входить десять історій. Здається, що це багато, але одна історія це буквально одне-пару речень- лаконічно, однак дуже і дуже наповнено сенсом.

Кожне оповідання чи то розділ по-своєму химерний, сюрреалістичний, але дуже і дуже глибокий. Такі різні образи, різна манера оповіді (навіть віршем є) і це різноманіття мені прям ну дуже до вподоби. Цікаво, яким оповідання буде далі. І, як я вже згадувала, книжка стала для мене рефлексивною- вона спонукала задуматись над багато чим, але водночас вона мене не грузила. Гадаю, що кожен може знайти в цій збірці оповідань якісь свої сенси.