«Синдром зеленої мавпи» - це збірка оповідань, які тайванський історик і журналіст Ендрю Є написав у 70-80-их роках ХХ століття. Попри те, що і фізично, і хронологічно ми, читачі, від точки написання знаходимося на великій відстані, ці оповідання мають для нас неабияку актуальність.

Події усіх історій відбуваються у альтернативній версії нашого світу, де існують вигадані країни Кіршез і Ґарсія.

Кіршез – це невелика острівна держава з високим рівнем життя населення, розвинутими технологіями й відносною демократичністю політичного устрою.

Ґарсія – це величезна материкова тиранія з високою щільністю населення й низьким рівнем доброту, а також неосяжними природніми й людськими ресурсами, які значною мірою вкладаються у ВПК.

Ґарсія не приховує, що вважає Кіршез «ісконно ґарсійской» територією, надрючує проти неї своїх громадян і тісно дружить з іншими тоталітарними режимами світу. Кіршез, натомість, усвідомлює загрозу – і активно готується до війни за виживання, що насувається.

От якраз розробка і втілення новітніх розробок і альтернативних методів ведення війни і лягають в основу другого, четвертого і п’ятого оповідань «Синдрому». У них гармонійно сплітаються реалістичний опис науково-технологічного прогресу, класична фабула, живі персонажі й постійно присутнє, важке і вибагливе моральне питання.

Третє оповідання – «Ґаокська справа» – моє улюблене через надзвичайно організований текст, а також через саму історію, яка ніби на поверхні, та все ще неочікувана. Ґаока – особливий адміністративний регіон, населений етносом ґаока – дуже непокірним і незручним. Проти них використовують хитрість, уможливлену чіткою патріархальною структурою племені: таємні агенти поширюють препарат, який підвищує шанси народити хлопчика до більш ніж 90%. Десятиліття соціальних змін у ОАР і холодний розрахунок творців проєкту відображені у тій самій «Ґаокській справі».

У тій картині світу, що ми бачимо в «Синдромі», дуже легко впізнати реальних гравців світової арени, сучасників, що боліли Ендрю Є: у Ґарсії впізнаємо КНР, у Кіршезі – Тайвань.

Та коли я читала, клянуся, мені здавалося, що йдеться про нас і про сьогодення. Не тому, що якісь розробки були мені знайомі (хоч у передмові до перевидання на честь 30-ліття книжки автор писав, що нині можна провести паралелі з пандемією ковіду), а тому, що необхідність захищатися у війні, яку ми не починали, є нині нашим пріоритетом.

І тому, що я українка, яка живе у наближених до Кіршеза умовах, я бачу моральні питання «чи мета виправдовує засоби?» і «чи є розробки біологічної зброї військовим злочином» і рішуче їх відмітаю, бо відповіді на них мені особисто не треба довго шукати – вистачає просто визирнути у вікно. А коли світла немає, то і це не обов’язково.

«Стародавній меч» - перше оповідання збірки, з якого я, втім, не рекомендую починати читання. Це притча про майстра бойових мистецтв, який після років тренувань і пошуків знаходить старовинну зброю і вирішує, що вона робить його непереможним. Я дуже раджу прочитати це оповідання у самому кінці – і додатково оцінити попередні історії крізь його призму.

«Синдром» не стає нудним, бо кожне оповідання різне по центральній темі, стилю, організації тексту. Перше – це притча, друге – це історії двох братів, що врешті переплітаються в одну, третє – протоколи і матеріали справи, четверте містить зворотній відлік, а п’яте використовує різні POV.

«Синдром зеленої мавпи» - це той текст, який якраз таки доводить: по-справжньому якісна наукова фантастика не втрачає актуальності, якщо перенести її у часі або помістити у інший культурний контекст.

Ну і традиційне побажання: попри всю здібність Ендрю Є до прогнозів і передбачень, я дуже сильно бажаю нам усім, щоб сценарії «Синдрому» так і лишилися фантазією.