Одразу хотіла б згадати про те, що це чудовий модернізований переказ роману «Маленькі жінки». Хоча персонажів авторки легко вписати у відомі архетипи Луїзи Мей Олкотт – Сільві має любов Джо до книг та читання; Сесілія, як і Емі, художниця; а Вільям, очевидно, є осиротілим Лорі, якого прихистили сестри Падавано/Марч – Наполітано дуже змішує речі. Багато рис із «Маленьких жінок» поєднуються, створюючи персонажів у «Привіт, красуне». В результаті Джулія, Сільві, Емелін та Сесілія є емпатичними, самостійними персонажами.

Я в багатьох моментах розуміла Вільяма. Мені подобалося, як він тихо прокладає собі шлях крізь світ, як він здивований, коли відкриває дружбу, кохання та вірність, не відчуваючи цього протягом першої половини свого життя.

Натомість, у мене постійно були якість особисті баталії з Джулією. Моментами я обожнювала її цілеспрямованість і у неї є деякі чудові якості, але її апатія та егоїзм просто відвернули її від мене, не дивлячись на те, що вона є важливою частиною історії та необхідною для щастя сестер. Хоча історія стосується всіх сестер, основна увага в «Привіт, красуне» зосереджена на Джулії, Сільві та Вільямі. Розповіді ведуться здебільшого з їхніх точок зору, з кількома поглядами на інших персонажів пізніше в книзі.

У романі відбувається багато чого – дуже багато. Коли ваша історія охоплює чотири десятиліття та розповідає про п’ятьох чи шістьох головних героїв, це неодмінно буде насичена історія . Роман більше орієнтований на персонажів, ніж на сюжет, але це не означає, що його читати повільно. Наполітано вдається втілити тиху силу жінок Падавано та Вільяма в кожен куточок роману, завдяки чому навіть найнапруженіші сцени здаються глибокими та благоговійними.
Я б могла сказати, що всі персонажі тут є багатогранними і роблять як щось і дуже влучне в сюжеті, так і абсолютно здавалося б нелогічні речі проте це додає характеру.