Увага: в книзі є побіжна згадка русні :(
Та сама манюсінька книга, що поміщається в кишеню, але може прибити як бетонна плита
Книга йде у форматі щоденників/роздумів авторів. Розділи чергуються: один від автора, інший від авторки. Це подружжя, які разом ще з підліткового віку, яким вже за 80 і вони усвідомлюють, що скоро їх час настане.
Мерилін хворіє на рак, потерпає від його симптомів і хоче ефтаназії, а Ірвін має проблеми з памʼяттю та рівновагою, а його серце працює тільки завдяки спеціальному апарату, яке змушує його битися.
В процесі книги Мерилін помирає. Тут дуже класно описаний той період горювання, який переживає Ірвін. Він психолог, тож знає усі етапи втрати і симптоми депресії, але все одно задумується про те що хоче доєднатися до коханої на тому світі.
Чесно кажучи було трохи боляче читати про те, що у подружжя Яломів великий родинний будинок, купа сувенірів з різних країн, які вже стали сімейними реліквіями, власна економка, яка міняє їм постіль і прибирає зі столу. Боляче було читати про тисячі речей, якими вони заволоділи за довгі роки свого життя і розуміти, що ми навряд можемо похизуватися тим самим. Змушені перебиратися з місця на місце з тривожною валізкою, в яку вміщається лише необхідне. Мало хто з наших дідусів та бабусь можуть похизуватися памʼятними речима, бо їх давно відібрали, обміняли на їжу, лишили вдома при іміграції.
Це та сама туга не за тим, що ти мав і втратив, а за тим, чого в тебе ніколи не було і не буде.
Авторам одночасно заздриш, але в той же час жалієш їх. Я б теж хотіла помирати в колі родини, теж хотіла не шкодувати про прожите життя, хотіла б старіти з коханою людиною, хотіла б мати змогу обирати вмирати вдома чи в хоспісі.
Та в той же час їх дуже шкода, бо я навіть не уявляю як важко дивитися як людина, яку ти кохав 70 років засинає і більше не прокидається. Або така втомлена більшість часу, що не може навіть говорити. Або роздає свої речі ще при житті.