Назва роману – відсилка на однойменний вірш Волта Вітмена (і не дарма саме на нього). Загалом в «Пісні» читається трохи і Лондон з його «Серцями трьох», і О’Генрі з його оповіданнями про дикий захід, і той самий Вітмен – напряму чи опосередковано.

Крутий пригодницький роман в найкласичнішій з його версій, справжній «американський вестерн з українською душею».

Сюжетні елементи були б не такими вражаючими, якби не відповідне вдале текстове оформлення, забезпечення атмосфери. Цього Артем Чех досягнув акцентами на деталях одягу чи побуту, недовгих, лакончіних, але реалістичних діалогах, введенням окремих персонажів (як-от Ненсі Харт) чи локацій (як-от місто поблизу ферми батьків Хайке).

Книга зайвий раз не йде у філософствування, хоч іноді діалоги про війну і її суть трапляються.

А от емоцій під час читання вистачає. Здебільшого це захват і хвилювання (як і притаманно пригодницьким романам).

Ставлю високу оцінку і дуже раджу всім, бо з "Піснею відкритого шляху" можна і розрядитися (вона захопить пригодами), і загрузитися (бо це пригоди під час громадянської війни), і порозумнішати (доведеться вчитися орієнтуватися в тогочасних подіях і персоналіях, щоб зрозуміти, що відбувається), і зрозуміти сучасну українську літературу (питання війни, еміграції, ідентичності).