спека – «невидимий ворог» - якраз у цей момент спричиняє процеси, кожен з яких веде людство до загибелі; багато з цих змін загрожують і нам особисто. І мені, і тобі, і тьоті Тані, мамі однокласниці, і самій однокласниці, і коту Степану, короче всім.

«Проте наш світ зміниться. Дерево, на яке ви вилазили з дитинстві, загине. Пляж, де ви цілували закоханих, опиниться під водою"

Не скажу, що книга геть депресивна, але вона залишає певне відчуття приреченості – адже більшість невідворотних змін вже запущені, а боротьба з екстремальною спекою вимагає не менш екстремальних рішень.

Мета Джеффа Ґуделла не налякати, а застерегти; визнання проблеми є першим кроком до його вирішення, а що більше людей розуміють наслідки своїх дій, то більше у людства шансів на виживання.

«Палюче тепло вб’є нас найперше» розповідає про цього «невидимого ворога», про причини його «невидимості» і всі згубні наслідки його «ворожості»; іпостасі, в яких ми можемо зустріти спеку, або ж неочевидні прояви глобального потепління та зрештою способи покращити ситуацію і, можливо, відтягнути стражденний фінал на кілька поколінь.

Книга складається з 17 розділів, у кожному – своя основна тема, тож зрештою книга дозволяє сформувати більш-менш повну картину поточної кліматичної ситуації.

І такий підхід, мабуть, найліпший, адже усвідомити всі можливі небезпеки кліматичної кризи, або й навіть зрозуміти глобальне потепління чи спеку як явище загалом, розглядаючи тільки один її аспект, було б неможливо.

Додає вагомості кожному окремому тексту те, що автор залучає експертів відповідної галузі, а також цитує важливі й надійні джерела. Сам Джефф Ґуделл, журналіст, який десятиліттями пише про клімат, слугує радше оповідачем, який у зв’язній та охайній формі розповідає про результати вивчення того чи іншого питання.

Журналістське минуле автора має вплив і на виклад матеріалу: попри тему, мету й кількість джерел і експертів, «Палюче тепло» - це не академічна праця і не пересичений академізмами нонфік.

Зазвичай Джефф Ґуделл дає якусь історію, сюжетні епізоди навколо героїв, говорить до читача зрозумілою мовою. Наприклад, у розділі «Острови спеки» Ґуделл розповідає про жінку, яка мешкає у місті Ченнай, аби крізь приклади з її життя показати вплив спеки на побут і здоров’я, також підводячи до причин зростання середньої температури в Ченнаї, як і в інших містах зі схожими проблемами (спойлер – часто справа у неадекватному містоплануванні).

Про такий собі «температурний апартеїд» Ґуделл говорить справді багато. Наприклад, більшість робіт просто неба влітку виконують люди, більш соціально вразливі, в США це часто незаконні іммігранти, які не можуть знайти комфортну роботу в кондиціонованому приміщенні. Натомість заможніші або просто соціально забезпеченіші люди за можливості уникають роботи, де їм би довелося палитися під сонцем дев’ять, десять, дванадцять годин.

Втім, за якийсь час екстремальна спека перестане бути проблемою виключно Глобального Півдня; планета нагрівається, «зона золотоволоски» (умовно зона, придатна для життя) різних видів рухається далі на північ, а території, де абсолютно не можна вижити, розширяються. І якщо люди, можливо, мігруватимуть повільніше і пізніше, то інші види (навіть дерева, або що більш небезпечно для людей - кліщі й комари), вже почали це робити.

Але ж і про способи покращити ситуацію у «Палючому теплі» йдеться теж. Зокрема розповідається про потенційний механізм юридичної відповідальності за спричинення екстремальної спеки, яка натомість призводить до смерті чи великої шкоди (розділ «Відтворення місця злочину»).

Також цікавий розділ «Пектися, тікати чи діяти», у якому Париж розглядається як приклад кліматичних викликів і способів їх уладнання.

Якщо попередні розділи формують реалістичну і переконливу картину загрози, яку становить екстремальна спека, саме післямова до видання 2024 року ставить остаточну крапку і вчергове підкреслює актуальність проблеми, адже кожен місяць від червня до грудня 2023 року був найспекотнішим місяцем за всю історію спостереження.