«Орландо» Вірджинії Вулф – це біографія однойменного персонажа, спадкоємця однієї з гілок британської королівської родини, який народився у кінці 16го століття, в єлизаветинську еру, а у 17му столітті зненацька прокидається жінкою, і аж нітрохи не здивувавшись, живе до 1928 року, а може й довше.

У анотації Ще одну сторінку пишуть, ще це «найзагадковіший роман Вірджинії Вулф», а я можу додати, що він, імовірно, один із найзагадковіших творів, які я взагалі читала.

Читаючи, я припускала, що Орландо і всі їхні зміни – це інакомовне зображення творчого шляху одного письменника, а можливо, навіть самої Вірджинії Вулф: що б не ставалося, у Орландо завжди лишалося дві найбільші пристрасті: природа (за що її ледь не вбили цигани) й письмо (за яке і він, і вона неодноразово страждали).

Орландо багато пише, а ще більше читає, а ще більше прагне знайомитися з діячами літератури, яких бачить за божеств. Це, зокрема, призводить до численних прикрощів і радикальних змін, радше до зневіри, ніж до натхнення: і чоловіком, і жінкою, Орландо відкриває для себе літераторів – таких само смертних (а може, й смертніших за Орландо) людей.

Інше бачення Орландо – це історія трансформацій літератури крізь образ Орландо. Спостерігаючи за тим, як змінюється Орландо і як змінюється їхній підхід до творчості – від драми до пишної поезії до простого слова до верлібру і до прози – від чоловіка до жінки – можна побачити, як змінювалася література.

Дивлячись на «Орландо» з такого боку, можна порозмірковувати над тим, у чому ціль і мета літератури, яка роль автора – і як доба відгукується в тексті.

Є і дещо простіше читання цього твору, яке, втім, мені таки подобається: Орландо – це не одна людина, а сотні й тисяч особистостей всередині. Не йдеться про психіатрію, як у Кена Кізі, а скоріше про зміну себе й адаптацію до зовнішніх обставин.

Тоді, якщо в середині кожного з нас є десятки таких Орландо – хлопець, що штрикає висушену голову мавра, дівчина, що пасе отару з циганами, молодик, який блукає садибою вночі, шанувальниця Драйдена, Поупа і Свіфта, закоханий вельможа на березі бурхливої ріки, повінчана вагітна пані, британський посол в Константинополі, чоловік, жінка, чоловік, жінка – із таким змістом, чи має бодай якесь значення форма?

Має – для суспільства, і це відчуває Орландо, перевтілившись у жінку. Вона міркує, як змінилася її роль і перспективи – і яке перед нею тепер майбутнє. Відтак ґендерні ролі, уявлення про стать і стереотипи в «Орландо» вплетені у сюжет органічно, та помітно й обґрунтовано.

А форма твору – тим паче має. Стиль у «Орландо» надзвичайний, та він абсолютно чесно відповідає жанру біографії.

В романі дуже мало діалогів, а тон зберігається такий, що в присутності оповідача не виникає сумнівів. І хоч цей оповідач має пронизливий погляд, що розкриває всі глибини душі Орландо, і тисячі вух, щоб переповісти все, що відбувалося, на щастя, він зберігає здорову самоіронію.

А ще – оповідач в «Орландо» дуже дотепний, а деякі ситуації гіперболізовані до абсурду (що доволі очікувано для книжки, в якій чоловік прокидається жінкою – і нікого це не дивує).

У результаті кілька рядків справді змушували мене сміятися – і від абсурдності, і від іронії, і від якості.

Прочитань і інтерпретацій «Орландо» справді може бути багато – стільки ж, скільки й самих Орландо; тим і чарівна ця книжка, але тим вона і складна.