«Ніч у самотньому жовтні» - коротенький роман Роджераа Желязни, який годі й вписати в жанрові рамки: чи то фентезі, чи то жахи, чи то пригода – всього у ньому потрошки.

Мені «Ніч у самотньому жовтні» рівно посередині між Лавкрафтом і Пратчеттом: тут вирішується доля світу, але не ставмося до нього, як до чогось страшного.

Радше як до гри.

Саме так – як гру – нам показують сеттінг «Ночі»: головний герой, пес Нюх, разом із господарем, чи радше партнером по команді і другом Джеком, беруть участь у таємничій грі, що трапляється тільки раз на багато років, коли повня припадає на Гелловін.

Кожен з розділів (окрім вступу) оповідає про окрему ніч жовтня, кожна з яких веде до фінального епізоду протистояння – і визначення переможця.

Оповідь не дає нам ні контексту, ні визначних деталей одразу з початку; лише згодом ми дізнаємося, в чому ж суть гри, які її правила і яка мета.

Та персонажі «Ночі» в схожих умовах: вони знають, якою буде фінальна битва та чия доля вирішується, однак інші змінні їм не відомі.

Необхідність дістати таємну інформацію, вивідати, хто гравець, а хто – випадковий перехожий, знайти союзників чи переманити на свій бік ворогів, врешті-решт вирахувати місце фіналу гри – все це частини пазлу. Слідкувати за тим, як Нюх збирає повну картину і разом з ним відкривати нові грані гри – це надзвичайна інтрига, що за відчуттями неабияк нагадує улюблені настілки.

Попри те, що гра передбачає неминучі жертви, фатальні розправи і жорстоку долю для тих, хто програв, протягом усього місяця між гравцями спостерігається надзвичайна динаміка, спостерігати за якою і смішно і грішно: сьогодні співпрацюють ті, хто вчора один одного ледь не роздер, але ввечері вони все одно снуватимуть одне проти одного плани, перш ніж зустрітися на вечерю.

- Дідько, мені треба було ліве стегно, а в цього його катма!
- Ліве стегно, кажеш? – прорипів поруч старечий голос, можливо, Оуенів. – От саме маю тут одне зайве. А печінки в тебе немає? Мені треба.
- Легко перевірити! – була відповідь. – Хвилинку. Є! Міняймося?
- Авжеж! Лови!

Щось майнуло в повітрі, а далі з тріскотом покотилося з пагорба. Хтось заметушився.

- Годиться! Тримай печінку!

Вище на схилі щось ляпнуло, хтось пробурмотів:

- Зловив!
- Агов! – озвалася лівіше жінка. – Коли вже мова про таке, черепа не знайдеться?
- Чому ж ні! – відповів другий чоловік. – Що даси?
- А що треба?
- Пальці!
- Гаразд! Зв’яжу їх до купи мотузочкою!
- Лови череп!
- Є! Чекай, зараз кину твоє!
- А чи не має хтось зламаних хребців повішеника? – спитав низький чоловічий голос із угорським акцентом десь далі праворуч...

У назві твору також можна вчитати одну з найвирішальніших особливостей «Ночі»: йдеться про самотній жовтень, який з’являється в поезії Едгара Аллана По «Улялюм».

Не тільки назва, а й весь текст наповнений відсилками та алюзіями на класиків світової літератури: готичної прози, детективних романів, творів вікторіанської доби, тощо. Імена, перелічені в присвяті, не випадкові – і вгадувати в персонажах «Ночі» культових героїв і злодіїв – ще один фактор насолоди від тексту.

Читати «Ніч у самотньому жовтні» було легко і захопливо, попри грайливу жорстокість деяких епізодів чи загальне тяжіння до готичної традиції, це книга для мене скоріше відпочинкова – вона дає можливість чудово розвантажитися і щиро насолодитися як історією, так і текстом.

Чи боїтеся ви темряви? Чи вірите в те, що зовсім поруч з вами можуть відбуватися химерні і містичні події? Дарма, якщо ні. Адже в певну дату, в певний час на певному місці при повному місяці проходить Велика Гра, свідками якої може стати будь-хто, але учасниками - лише обрані. У кожного гравця - свій помічник, свої техніки і свої таємниці. І весь процес підготовки до гри стає справжньою містифікацією з алхімічними експериментами, некромантією, жертвоприношеннями і ритуалами. Кожна Гра - протистояння тих, хто відчиняє і зачиняє світ прадавніх духів і богів, і доля усього світу залежить від того, хто переможе. Майже до самого фіналу Гри нікому і ніколи невідомо, хто до якого табору належить, тому ділитися якимись секретами дуже небезпечно. Втім, за допомогою натяків, перемовин, домовленостей і всіляких інших способів гравці таки поступово мають знайти союзників. Цікаво, що всі гравці використовують абсолютно різні методи. Але, як зазначають Правила, всі методи мають бути чесними. Але, звісно, далеко не всі гравці цим Правилам слідують. Дехто вважає прийнятним цькувати умовних суперників потойбічними істотами, відверто красти особисті речі чи предмети ритуалів і тд. Звісно, це має свої наслідки

Історію чергової Великої Гри ми дізнаємося від Нюха - вірного пса і помічника одного з гравців. Нюх - незвичайний пес. Він товаришує з кішкою Сіренькою, яка теж є супутницею чаклунки. А Сіренька товаришує з пацюком Бубоном, чи не дивна трійця? І це далеко не всі, з ким ми стикатимемося. Ми ступаємо таємничими вовчими слідами, летимо за кажанами, потрапляємо у потойбіччя, де зустрічаємося з Великим Котом, та ретельно переховуємось від пильного ока Великого Детектива під звук голосу, що повторює: "Йяя! Шубб Ніггурат!". Чи це не захопливо?

Цю книжку я перечитую і люблю. О, ці чудові відсилки до класичної літератури, що приховав Желязни у своєму творі. Це і творчість Ґоварда Лавкрафта, і знамениті головні герої з творів Мері Шеллі та Брема Стокера - такі упізнавані і майстерно вписані у світ повісті. Ця історія витримує дуже якісний дух містики, яким і має бути просякнутий Ґеловін. Тож вирішуйте - гостинець чи смерть?