Це роман з елементами наукової фантастики та антиутопії, розповідь про пошук відповідей, любов, дружбу, надію і безвихідь.Кеті, головна героїня,намагається зрозуміти та прийняти своє дитинство і юність у привілейованій школі-інтернаті Гейлшем та поза нею,свою інакшість від людей та обране для самої Кеті та її найближчих друзів призначення бути донором.Це довга дорога зі спогадів, відчуттів, одкровень, які поволі вибудовують для героїв нову картину світу.

Книгу відносять до жанру наукової фантастики та антиутопії. Зазвичай ми звикли, що головні герої таких жанрів прагнуть боротися проти системи, але не тут, бо наші герої лише пливуть за течією з повним прийняттям ситуації. Тому я б сказала що тема антиутопії тут майже не розкрита( причини і тд) і слугує лише фоном, а задача автора розкрити саме емоційну складову людей. У книзі також порушується питання гуманізму, людської гідності та прав людини в цілому.

Події відбуваються у 90-х, в Англії, де після Другої світової війни науковий прогрес відбувся у трохи іншому напрямку. Вся історія побудована на спогадах Кеті, наче щоденник, і ми разом з нею поринаємо у її дитинство та юність. Ми дізнаємося про її найкращу подругу Рут та друга Томмі, які є дуже багатошаровими персонажами, вони можуть бісити, але все одно ти намагаєшся їх зрозуміти. Іноді було важко осмислити їх вчинки, але потім я згадувала що їм там по 10-16 років, то стопала себе, бо ну це ж всього лише діти. На початку це дійсно виглядало як звичайна школа, де навчаються звичайні діти. Нам описували їх життя, уроки, взаємини один з одним та з вчителями, але з кожною сторінкою нам все більше стає очевидно що тут щось не так. Таємниця зберігається зовсім не довго, але потім чим далі ми читаємо, то виявляємо, що ця таємниця ніколи й не мала аж такого значення для персонажів. Для них це було щось звичне,до чого вони підсвідомо вже були готові. Це також насамперед історія про дружбу, якою ми звикли її бачити в реальності: болючу,нестерпну, але таку необхідну. Історія про вибір, якого немає.

Окремо хочу відмітити оформлення книги. Це неймовірно, бо ілюстрації відповідають атмосфері і відчуваються як стоп-кадри.

Сама книга була повільною,монотонною і трохи депресивною. Під кінець у мене вже відчувався емоційний тягар від всього що там НЕ було сказано та НЕ було зроблено. А особливе те, що сама Кеті про це рефлексувала і жалкувала про певні події. Тут звісно більше уваги йде саме на емоції та переживання. На початку може здатися трохи нудно, але мені було ок, бо хотілося саме такого повільного читання. Це історія, яка змушує задуматися над плинністю власного життя і залишає після себе відчуття розгубленості.