Не зайшло. Ніби і завʼязка цікава і інтрига тримає до останнього і про божевільних я читати люблю, але все ж відчуття того, що я читаю фанфік, де насилля є заради насилля, мене не покидало усі 300 сторінок.
Психологічні та психіатричні знання автора храмають. Саме для цього і варто радитися з консультантами при написанні книжки, бо тут складається враження, наче у автора є більший досвід куріння марихуани (який він багато описує і усіляко виправдовує), ніж психотерапії. Наприклад:
«Я багато говорив про марихуану на сеансах у психотерапевта. Я бився над думкою кинути її і питав себе, чому така перспектива страшенно мене лякає. Руд (психотерапевтка) сказала, що з примусу і силування не вийде нічого хорошого, і що замість того, щоб змушувати себе жити без травки, кращим початком повинно бути визнання того, що я залежний від неї і не хочу чи не можу відмовитися від наркотиків. Рут стверджувала, хай там, що робить марихуана для мене, це працюватиме доти, доки не переживе свою користь, і тоді я, ймовірно, з легкістю відмовлюся від неї. І Рут мала рацію.»
Але це не зрівняється з психологічним невіглаством автора в другій його книжці «Діви», там взагалі треш. Головна героїня - збірник ред-флагів психолога.
Можливо, на один раз піде, можливо, якщо читати її підлітком то це буде ще стерпно. Але я все ж не зрозуміла її популярності…