Книга чудова! По-перше, що варто розуміти читачу - це не про війну у буквальному її значенні. В. Залужний у книзі змальовує історію становлення середньостатистичного хлопчика, який ріс у звичайній сім'ї, в умовах абсурдності радянщини, дивних і часто не зрозумілих армійських правил. У ній насправді є все: амбіції, бажання себе проявити, страх осоромити своїх батьків, лідерство. Мені подобається те як автор описує абсурдність радянської системи, розповідає про труднощі армії, те як береже пам'ять про людей. Це тепла книга, часом хочеться автора обійняти, часом навертаються сльози, часом відчуваєш гордість, а часом - хочеться у книгу загорнутися як у плед. Це книга про цінність життя, людяність, справедливість, віру і вдячність, а ще про боротьбу. Однозначно раджу її до прочитання!

Прочитала на одному диханні. Хочеться подарувати всім своїм друзям і знайомим)), але нехай самі купують)

Що сподобалось.
1. Книга тепла і дуже людяна!
2. Те, що вона написана фрагментами, легше для сприйняття (особисто мені). Не люблю довгі тексти.
3. Дає розуміння, з чим ми прийшли до повномасштабного вторгнення. Не уявляла, що все було настільки катастрофічно...
4. Гарна мова, грамотна. Влучні описання.
5. Автор хотів, щоб його зрозуміли. Книга як раз і дає це розуміння.
6. Добре, що текст майже необроблений редакторами. Це дало змогу побачити і відчути особистість пана генерала. Цю книгу треба сприймати не як інформацію про війну, а як знайомство з автором. Хочете познайомитись, купуйте!

З недоліків.
Хотілося б мати одразу трилогію, щоб було якесь закінчене враження.
Книга і про війну, і не про війну. Думаю, треба прочитати всі три книги, тоді робити висновки.

І те, що автор себе не гудить, правильно робить. Його і так вимастять. Справжня людина пише історію свого життя! Це не сповідь в церкві і люди - не боги, щоб перед ними "роздягатись". Написав, що вважав за потрібне. Повага і честь!

1. Книга написана для молоді, але, зверніть увагу, читати її молодь не буде.
Більше вона підходить для старшого покоління, людей які хоча б служили з 2022.

2. Сама книга не торкається теми вторгнення. Там є деякі події з 2022 року і пару шматків написаних на рівні звіту. Загалом вона більше про дитинство Залужного, його молоді роки в академії в Одесі та трошки вже зі службового досвіду трошки пізніше. Є небагато історій з 2014 року. Хороше – багато Залужний згадує імен військових, героїв, своїх друзів.

3. Тепер про те, чому її аудиторія - не та про яку заявляють. Книга написана в стилі чимось схожому на «Наодинці з собою» Марка Аврелія і там є доволі багато моралізаторства та в деяких випадках, що здалося мені не зовсім щирим, ідеалізації себе.

Наприклад. Я зараз читаю багато книг, які здебільшого присвячені темі становлення особистості, розвитку якогось персонажа від точки А до точки Б. Умовно, такі собі романи-виховання. І в УСІХ з них є якісь елементи, де герой демонструє свої негативні риси. В книзі Залужного така його риса - це: я завжди досягаю своєї мети. Хоча мені хотілося б побачити і якісь вади, бай зе вей, всі ми люди. А ще стало трошки сумно, бо на фоні ти себе сприймаєш не як невдаху, а скажімо, невдаху в квадраті, в кубі.

4. Там були дуже класні моменти ностальгії, для тих, хто знає, що таке військове містечко, казарми 2000-2010 і оця вся історія. Тому знову ж ця книга не для молоді, бо запах лаку і перловки неможливо забути.

5. Є момент, який мене трошки увів у депресію: навідь будучи головкомом неможливо зламати всю цю совковщину і бюрократію, бо тепер вона ховається за модними «самітами» і всім таким. Так як книга написана клаптиково, мені сподобалася паралель між тим як в дитинстві Валєру в школі заставляли дивитися похорони Брєжнєва і казали: не крутися! Брєжнєв умєр. І тим як проходили перевірки в армії часів Ющенка-Януковича. Ці історії теж більше відгукнуться в мого тата, ніж в когось 20-ти річного.

6. Чула про те що «книга написана перестрибками, він що не вміє писати». Ну так, він не вміє писати, бо феномен цієї книги в тому ж, у чому й у Сайгона в «Юпаку». І там де я вже б відклала художку на фразі «Беру в руки перо», я продовжувала читати. Бо це власне і є стиль- відсутність стилю. Відчуваєш, наче випив коньяку десь і тобі розказує свої спогади дуже розумна старша людина.

7. Мені подобалася ця тепла ванна з читання про ідеального Валерія Федоровича. Мені було складно осягнути, як він витерпів армію протягом 40 років і чогось все ж там досяг після стількох випробувань.

8. В книзі він часто говорить про конфлікт з офісом) і видно, що він дійсно намагався втекти з високих посад. Але риса типу досягати цілей, не давала цього зробити. Десь йому везло, десь хтось допомагав, власне, десь довелося сильно вкладатися морально та здоровʼям.

9. Мені не вистачило інформації про прийняття рішень, бо відповідь на все: треба бути освіченим і вчитися.

10. На жаль, ця книга не стане чимось типу «У сталевих грозах», «Нотатками про війну з галлами» чи автобіографії Черчиля на яку він рівняється (там є про це на початку книги). Хоча хотілося б, щоб це був саме той екземпляр.
З книгою здається дуже поспішили і я сподіваюся на якусь 45 редакцію, де її зроблять глибшою і додадуть більше саморефлексій і переживань. Я розумію, що це велика складність для військового, який не є письменником, але все ж.
Остання частина про аналіз того, що треба робити під час війни ну дуже поверхова і я відмовляюся вірити, що це написано не в 1917, а у 2025 році.

Цю книгу явно будуть купляти люди різних аудиторій і вона явно краща за «Залізного генерала», але слід очікувати багато як позитивних, так і негативних відгуків.

Кому: військовим зі стажем, людям яким цікаві біографії, ситуація в 2000-2010 роки, фанатам Залужного, фанатам стоїцизму і подібного.

Купила її. Чи буде видання англійською, щоб подарувати іноземним друзям?