Дуже світла і щемка історія. Оповідь ведеться від імені дитини. У нас є мама і син, які живуть вдвох. Як пише сам хлопчик, у них навіть собаки нема, бо це складно. Чому немає тата - історія замовчує, просто нема, та й по всьому. І стосунки між мамою і сином тут описані, як дуже теплі, довірливі і комфортні. Вони проводять час разом, багато жартують і говорять, читають книжки і тд.

Але одного дня мама починає поводитися дивно і навіть лякаюче, як пише сам хлопчик. Вона часто не хоче говорити ні з ким, ховається під ковдру, смикається від гучних звуків, плаче або ніби "просто відсутня тут і зараз". Іноді вона може зупинитися посеред вулиці і затремтіти або присісти. Вона не цікавиться звичними хобі, не готує їсти і тд. Коротше, повний список симптоматики. Так авторка починає знайомити читача з депресивними станами. Наш головний герой звертається до дідуся і бабусі, які миттю приїздять на допомогу. Вони беруть догляд за онуком на себе, а мама лягає до лікарні. Поки вона там знаходиться, малий ресерчить інтернет і знаходить інформацію про панічки і все таке. Мама повертається, і він знову починає впізнавати ту саму маму, якою вона була до хвороби. Вони знову проводять разом час, і далі авторка прямо в сюжеті наводить нам приклади вправ, які допомагають заземлитися, заспокоїтися: типу подихати різними техніками, посидіти в медитації і тд.

Одного дня вони обидва їдуть на відпочинок біля гір. І мама говорить про те, що хотіла б знову відчути себе сильною і незламною, як гора. І тоді пропонує сину сфотографувати один і той же пейзаж, встановити фото на шпалери і в тяжкі моменти дивитися на нього і згадувати цей хороший день.
В кінці історії навіть трішки всплакнув, дуже емоційно написано