Я знала про «Місто» дуже багато всього ще до того, як прочитала сам роман. По факту я знала про нього стільки, що оригінальний текст вже не становив великого інтересу.

Зі школи і ЗНО я знала, що ми говоримо про екзистенціалізм в українській літературі завдяки Підмогильному. З «Марсіан на Хрещатику» дізналася, що історія Степана Радченка – це ще й фізична подорож Києвом знизу вверх. Завдяки зростанню загального зацікавлення періодом Розстріляного відродження, я придивилася до постаті самого Підмогильного.

Врешті-решт мені не вистачало головного: розуміння «Міста» з точки зору читачки, унікального читацького досвіду, у якому література як така є на порядок вищою і комплекснішою за будь-які об’єми літературної критики.

Іншими словами: кінець кінцем я просто взяла і прочитала «Місто» Валер’яна Підмогильного.

Сюжет, по факту, простий: Степан Радченко, молодий сільський хлопець, переїжджає в Київ – вступати на навчання, а потім, звісно ж, обов’язково повернутися в село. Оскільки місто не зустрічає його аж так приязно, як Степану диктувало його власне еґо, Київ йому не подобається.

Увесь роман – це опис його подальшої трансформації. Зміни відображаються на багатьох рівнях, наприклад, найпомітніше на його стосунках з людьми (зокрема з його коханками). Часто любов чи дружба, які здаються йому цікавими й жаданими на початку, з часом перетворюються на тягар. У баченні Степана багатьох людей, до яких спершу тягнувся, він просто переростає.

Трансформацію героя можна вчитати і на предметно-речовому рівні. Наприклад, в тому, як він ставиться до свого помешкання або в тому, як він вдягається.

Зміну Степана можна відслідкувати і в його творчості, до якої він приходить доволі імпульсивно. Послухавши відкриті виступи поетів і письменників, Степан вирішує, що може писати не гірше, а виступати навіть краще – і так народжується його перше оповідання «Бритва».

Згодом крізь публікації в журналах, збірки оповідань, сценарій до фільму, відсутність натхнення, огиду до власної творчості, роботу редактором, захоплення власною творчістю, він прийде до ідеї великого роману про людей.

Одна з найсильніших і найпомітніших рис Степана Радченка, втім, це прагнення до слави, фантазії про власну велич, яку розвиток і покращення позицій в місті тільки підживлюють. Він робить купу лихих речей іншим, але завжди знаходить спосіб виправдати себе.

І тим не менш, в постаті Степана Радченка є певний магнетизм, притаманний типовому нарцису, достатньо кмітливому, щоб йому все вдавалося з першої спроби. З тої ж причини, що до нього теж тягнулися люди, він привертає і увагу читача.

З одного боку цікаво, що він вчудить далі; з іншого – хочеться побачити, як він страждає через все, що вчудив раніше.

У романі «Місто», дуже очікувано, Київ постає більше ніж тлом. Як сукупність тенденцій, обставин, соціальних устроїв, суспільних стереотипів і звичок, Київ вплітається в історію, стаючи і суперником Степана Радченка, і його союзником.

Та якщо опустити всі спроби проаналізувати Київ як героя роману, з читацької точки зору чисто цікаво відчувати зв’язок між описаними подіями і реальними місцями: знати, яким шляхом Степан йшов повз квартиру Надійки до свого старого помешкання, якими вулицями проводив Зоську додому з театру, де говорив про життя з Вигорським, тощо.

У цьому видання Віхоли якраз дуже зручне: на початку книжки є к’юар, за яким підготували мапу місць Києва, згаданих у книжці, разом з цитатами і короткою інформаційною статтею.

Це однозначно класика, що могла б зайти мені в школі, якби я таки прочитала роман повністю. Цей текст дуже легко зайшов мені зараз. І зайшов би років через десять, як мені здається.

«Місто» - це хороший твір сам по собі, але і доступна база, з якої можна починати дослідження української літератури ХХ століття, дослідження рідного, зріднілого чи ще чужого нам міста, або навіть дослідження самих себе і того, як ми інакшаємо (чи ні).