Текст написаний дуже безладно. Ми то перекидаємося у минуле і читаємо про батьків головної героїні, то про її колишнього, про те як її дратує її подруга і так по колу. Навіть діалоги тут дуже дивні: наче персонажі розмовляють кожен сам із собою, кожен про своє.
Але в цьому є якийсь свій шарм, мені подібне подобається. Це дивно, але не тупо, бо певний сенс у їх словах зберігається.
Також головна героїня часто плутається у своїх розповідях. Спочатку вона каже, що народилася 1973 року, а через деякий час каже, що в 2000 році їй виповнилося 25.
По відношенню до своєї подруги головна героїня поводиться як та ще мразота. У неї звісно є причини так поводитися, але це її не виправдовує. Це викликало огиду.
Кожне слово лікарки Таттл - це відверта маячня, вона радше схожа на міську сумашедшу ніж на лікаря і навіть сама головна героїня, у якої також не все гаразд, це помічає. Ця пані з розряду тих людей, які кажуть, що вишки роздають 5G і тим самим заражають людей коронавірусом.
Останні сторінок 30 читати було важко, бо там вже почався який лютий брєд, але останні 10 сторінок - моя улюблена частина книги. Після них хочеться вийти на вулицю і возʼєднатися з природою.
Якщо з книги прибрати весь опис по типу «я встала, випила кави, перевдягла піжаму», то лишиться сторінок 100 і майже усі вони будуть заповнені описом речей, які десь лежали або комусь належали. З уточненням брендів.

Чесно кажучи в мене щодо цієї книги змішані почуття. З одного боку вона навіть трохи вплинула на моє світосприйняття. А з іншого це просто безладний потік саідомості головної героїні.