Найкраща книга яку я читав у житті , читав півроку назад але вирішив написати відгук тільки зараз , прям зараз так не згадаю все , але сюжет показує ідеально стан депресії та апатії у житті,"день сурка" який описується так детально (перегляд фільмів,застосування лікарських засобів для того щоб спати по декілька днів,ставлення до Ріви).Процитую дослівно речення з твору Донни Тартт "Тайна історія" : "У "Поетиці" Арістотель каже,–...,– що речі, відштовхуючі самі по собі,наприклад трупи, здатні вразити глядача, коли вони увіковічені у витворах мистецтва".І це точно про цю книгу ! Адже тут є і своя романтизація у вигляді гламурного мангеттенського життя з такими деталями як доставки з універмагу Barney's, які вона взагалі забула що замовляла , але є і багато реалізму : те як героїня не милася по декілька днів, не хочу спойлерити , але після "найдовшої сплячки" вона описувала те як важко організму навіть відкрити очі та сфокусувати погляд після кількаденного сну .
Раджу прочитати усім , щоб зрозуміти що таке ескапізм та депресія
11/10

Текст написаний дуже безладно. Ми то перекидаємося у минуле і читаємо про батьків головної героїні, то про її колишнього, про те як її дратує її подруга і так по колу. Навіть діалоги тут дуже дивні: наче персонажі розмовляють кожен сам із собою, кожен про своє.
Але в цьому є якийсь свій шарм, мені подібне подобається. Це дивно, але не тупо, бо певний сенс у їх словах зберігається.
Також головна героїня часто плутається у своїх розповідях. Спочатку вона каже, що народилася 1973 року, а через деякий час каже, що в 2000 році їй виповнилося 25.
По відношенню до своєї подруги головна героїня поводиться як та ще мразота. У неї звісно є причини так поводитися, але це її не виправдовує. Це викликало огиду.
Кожне слово лікарки Таттл - це відверта маячня, вона радше схожа на міську сумашедшу ніж на лікаря і навіть сама головна героїня, у якої також не все гаразд, це помічає. Ця пані з розряду тих людей, які кажуть, що вишки роздають 5G і тим самим заражають людей коронавірусом.
Останні сторінок 30 читати було важко, бо там вже почався який лютий брєд, але останні 10 сторінок - моя улюблена частина книги. Після них хочеться вийти на вулицю і возʼєднатися з природою.
Якщо з книги прибрати весь опис по типу «я встала, випила кави, перевдягла піжаму», то лишиться сторінок 100 і майже усі вони будуть заповнені описом речей, які десь лежали або комусь належали. З уточненням брендів.

Чесно кажучи в мене щодо цієї книги змішані почуття. З одного боку вона навіть трохи вплинула на моє світосприйняття. А з іншого це просто безладний потік саідомості головної героїні.