Цікавий факт: котик на обкладинці - мертвий. І в цьому і є уся книга.
А ще підпис авторки теж містить котика))

Мені, як людині, яка народилася в 00-х і прожила усе життя в Києві ця книга була досить далека. Але після прочитання останньої сторінки в мене було вражання, наче я пройшла весь цей шлях разом з авторкою і мені потрібно було декілька годин аби відійти.

Спочатку було смішно, потім кріжново та огидно, далі страшенно сумно, а останні декілька сторінок викликали у мене наплив екзистенційної кризи. Наче виходу з цього піздєца немає і єдине вирішення проблеми це смерть усього людства.
Лєну Лягушкову всю книгу хотілося обійняти, пожаліти як дитину і втішити як підлітку. Хотілося сказати що з нею все ок, просто усі навколо кончені. Сказати, що вона не заслужила на такий піздєц і що шіт хепендс.
Я дуже сподіваюся що оповідь перервалася на 1 курсі університету, бо далі у неї усе налагодилося і писати було ніпрощо. А якщо й ні, то схрещую пальці аби хоча б половину свого гонорару вона витратила на психотерапевта.
Можна писати дисертації з психологічним розбором авторки за цією книгою. Вона ненавидить себе, мріє аби хтось врятував її, відвіз далеко від усього цього, вона не терпить доторків і відчайдушно намагається сподобатися батьку та двоюрідному брату хоча б у якомусь сенсі (не найкращому).
У книзі немає жодного чоловіка, який не зраджує і не вживає. А тих, хто сприймають жінок не як мʼясо взагалі в 90-х, певно, не існувало.

Окремий плюс за те, що росія скрізь з малої літери))

Я була переконана, що в цій книзі буде багато про війну 2014 року та 2022, але про це є лише біглі згадки по типу: «Оцей хлопчик мене чмтрив у 4 класі. В 2015 його прибʼє снарядом на автобусній зупинці». Але книга й без цього важкувата. Хоча читати хочеться далі й далі, йде вона легко. А от осад потім важкий.
Це саме та книга, яка прибиває тебе плитою, після якої треба вийти подихати.
Їі я читала доки не було світла, опалення і гарячої води і думала, що у мене не все так і погано.