Читала цю книгу дозовано, потроху, скільки дозволяло мені моє материнське серце. Бо це не просто історії, це концентрований біль: мам, їх дітей, але головно - мам.

Перша історія в книзі - особиста пані Марії. Наскільки я знаю, її син загинув в автокатастрофі у 2019 році. Авторка ділиться особистим шляхом проживання горя, власними почуттями. Що може бути більш вражаючим за текст, написаний майстринею своєї справи із власного досвіду.

Далі книга присвячена історії мами добровольця АТО, який загинув під Іловайськом. Це такий, певно, збірний образ мами, яка довгими місяцями шукала свого сина, який пропав безвісти на сході. Болючий і жорстокий шлях жінок, що проходили через пошук своїх дітей ще на початку війни з росією.

Не менш болючим буде частина про реабілітацію ветеранів, які страждають на птср, а саме період заснування таких центрів і навчання спеціалістів. Військові діляться своїм травматичним досвідом, тим, через що проходять вже вдома. Це ще про період, коли значення цієї абревіатури не всі знали, не те що як допомогти.

Мені складно сказати чи буде помічна ця книга людям, які проживають подібний досвід: військовим і їх родинам. Та пані Марія збирає повні зали читачів по всій Україні, тож напевно є терапевтичний ефект від такого читання.

Особисто мені книга видалась не лише болючою і вражаючою, а й людяною, підтримуючою, такою, що вселяє надію.