Любити Емі. Оповідь матері. Дженіз Вайнгауз

«Вона боялася успіху, однак ще більше вона боялася бути непоміченою»: історія життя музичної ікони, розказана її матір’ю

Емі Вайнгауз — одна з найяскравіших британських співачок. Її голос зачаровував мільйони, талант здавався безмежним, а життя — занадто коротким. У 27 років її історія трагічно обірвалась, і залишилися лиш музика й безліч запитань.

«Любити Емі» — це глибоко особиста й пронизлива книжка матері співачки, Дженіз Вайнгауз, яка розповідає історію доньки, яку світ знав як ікону, а вона — як маленьку Емі. Дженіз відкриває її справжню — емоційну, бунтівну, тендітну, з величезним серцем і незбагненним болем. Це дуже інтимний погляд на залаштунки життя, смерті й пам’яті Емі Вайнгауз, виплеканий материнською любов’ю і спогадами, що допомагає зрозуміти її шлях і спадок, який вона лишила після себе.

Чому варто прочитати книжку «Любити Емі»?

• Мемуари про Емі Вайнгауз від матері співачки.
• Новий, інтимний погляд на життя й передчасну смерть музичної ікони.
• Відкриє справжню Емі — крізь спогади жінки, яка знала її найкраще за всіх.
• Містить ексклюзивні матеріали, які раніше не публікувалися: уривки з щоденників юної Емі, особисті фотографії і записки. 
• Вам сподобається ця книжка, якщо ви цікавитеся музичною індустрією і її найяскравішими іменами.

Про авторку:

Дженіз Вайнгауз (Janis Winehouse) — матір британської всесвітньо відомої співачки Емі Вайнгауз, авторка й співзасновниця Фонду Емі Вайнгауз. Про свій досвід материнства й зіркову доньку Дженіз написала мемуари «Любити Емі».

Цитати:

Я лише сподіваюся, що вона схвалила б цю книжку як чесний погляд на її життя, хоча я можу уявити, як вона знизує плечима і каже: «Мам, про мене нема що казати, чесно».

Вона була співачкою, суперзіркою, наркозалежною і молодою жінкою, яка неслася назустріч передчасній смерті. Проте для мене вона просто Емі. Вона була моєю донькою і подругою, і вона буде зі мною завжди.

Наскільки я знаю, Емі не обирала смерть, але й життя не обирала теж. Боротьба із залежністю точилася не тільки в тілі, вона безперервно точилася в її розумі, тому так важко було її позбутися. Помилково думати, що залежні люди можуть раптово вилікуватися. Навіть з лікуванням вони все життя схильні до зривів, більшою чи меншою мірою.

Усі поглядали на годинники, а я згадувала, як чотири роки тому Емі стояла в мене вдома й тримала свою першу нагороду у простягнутій руці. Наскільки інакший вигляд вона тоді мала, наскільки інакшою була, як хотіла, щоб я нею пишалася. Куди поділися чотири роки? Як може людина — жінка — до невпізнаваності змінитися за такий короткий термін? Як можна так мало цінувати власні досягнення?

Я не завжди розуміла її романи. Так і не змогла осягнути, що вона побачила в Блейку. Наскільки я могла бачити, в стосунках Емі гналася за насолодою в моменті, а наркотики й алкоголь були її невіддільною частиною. Вона завжди така була — намагалася нашвидкуруч залатати глибоку емоційну потребу. Мені сумно, що Емі не прожила достатньо довго, щоб дізнатися, що вона може любити і її можуть любити по-справжньому.

Я любила її і казала про це, навіть коли вона робила все, щоб її неможливо було любити. Цікаво, чи вона хоч раз насправді мене почула.