На сході Канади, серед не дуже привітної природи і похмурих прерій живе індіанська народність інну - частина корінного населення Америки. Живуть, переважно, в резерваціях, але останні десятиліття поступово асимілюються з американцями. До них належить і авторка книги "Куессіпан..." Наомі Фонтен. І це важливо знати, коли починаєш читати, бо і стиль, і засоби, що ними користується авторка, геть несхожі на європейські. Разом з тим, у авторки дуже красива мова, граційні речення, від чого книжка читається надзвичайно легко (тут немалу роль зіграла і перекладацька робота), я думаю.

Книга ділиться на дві частини. Перша, власне, "Куессіпан. Тобі". Її головна відмінність - це відсутність діалогів, бо це не розповідь, а свого роду маніфест для усіх інну. Цим маніфестом авторка передає наступним поколінням пам'ять народу, водночас не даючи старшим забути. Бо слово "куессіпан" з мови інну перекладається саме як "твоя черга". Вона пише про традиції, природу, суспільні знання, які передаються між інну з покоління в покоління, а ще ніби закликає тих, хто забув про своє коріння, повернутися до нього, кличе прийняти досвід і історію, щоб не згубити себе. Так, наприклад, вона розповідає про звичай такої собі ініціації хлопців, коли підлітки разом з дорослими родичами їдуть в особливе для спільноти місце і певний час живуть там дикунами, повертаються до природи. Полюють, рибалять, різьблять з дерева і тд. І це подається, як перебування в місцях сили, де можна почути поклик пращурів. Це звучить дуже глибоко і сильно. Разом з тим, вона використовує в тексті питомі слова з мови інну на позначення різних предметів і явищ (переклад додається в сносках). І це дуже додає тексту автентичності.

Друга частина розповідає нам вже більш розгалужену історію. Головна героїня - дівчина інну, яка працює вчителькою французької мови. Розчарувавшись у стосунках з партнером, вона почуває себе зовсім самотньо у великому світі, і повернення в рідну резервацію після кількох років життя поза її межами стає віддушиною. Тут вона знаходить такі ж самотні душі, вчиться наново вірити і знаходить справжнє покликання і шлях до сердець складних молодих людей та підлітків. Реально, великий процент її учнів майже її однолітки, бо через певні обставини вони не змогли вчасно отримати середню освіту. Так, наприклад, серед учениць є дівчина, яка рано завагітніла і вийшла заміж, а потім вирішила довчитися, коли дитина трохи підросла. Є також хлопчик, який стикається зі втратою матері, і через це йому стає складніше поратися з зовнішнім світом. Через дружбу, через мистецтво, через довіру, через спільне коріння. В рамках своїх уроків гг також вирішує спробувати зробити зі своїми учнями виставу, і це для багатьох стає справжнім викликом, бо багато хто боїться сцени та й взагалі проявлятися. Потужно!

Власне, друга частина називається "Маленька Маргарита" на честь певної особистості. Для інну вона майже легендарна, хоч і існувала насправді якесь століття тому. Це була жінка на ім'я Маргарита, і вона дійсно була мініатюрною. Але, попри маленькі параметри, мала величезне серце, бо виховала силу-силенну власних і прийомних дітей. Тому друга частина - це ще й свого роду ода вчителям і наставникам.

Коротше, книжка дуже хороша і, на мій погляд, дуже недооцінена, бо саме про індіанців пишуть вкрай мало, а між тим, наш з ними культурно-історичний шлях дуже подібний, і ми навіть зараз проходимо дуже спільні етапи - віднаходимо коріння, намагаємося більше вивчати і зберігати, передавати далі