Крім того, що реально страшна, ця книжка ще й захоплива: хоч мені було страшно серед ночі самій сидіти і читати під лампою, але я не припиняла – бо було надзвичайно цікаво.

У центрі «Краще не читай» - родина письменника Тараса (він, дружина Оленка і донька Ганнуся), яка через пожежу вимушена шукати притулку – і тимчасово оселяється у будинку для сезонних працівників серед безмежних фруктових полів.

Будинок належить Кирилу, старому знайомому Тараса, який, однак, не є його близьким другом. Виявляється, за час, що вони не спілкувалися, Кирило за загадкових обставин втратив руку і став вдівцем. І, як дізнаємося згодом, це відіграє в житті Тараса і його рідних неабияку роль.

Під час життя у тимчасовому прихистку Тарас, Оленка і Ганнуся зустрічаються зі злом, яке не має ні чіткої форми, ні простого пояснення.

Як на мене, один з найбільш помітних аспектів твору – стосунки письменника і його письма. Прагнення створити щось вартісне, яке часто лишається не задоволеним. Необхідність писати і біль чи страх від неможливості зробити це так, щоб оцінити це хоча б «задовільно». На які кроки може піти письменник перед лицем такого конфлікту?

Водночас у вигляді підтеми – питання того, яким має бути справжній горрор. Принаймні мене «Краще не читай» наштовхнула на роздуми про те, яка мета цього жанру і що робить його по-справжньому якісним. Чи той горрор хороший, який змушує відчути страх? Чи той, що штовхає до прірви? Чи той, крізь який ми рефлексуємо?

Усі персонажі в «Краще не читай» дуже цілісні, психологічно повні, а описи – реалістичні, не перевантажені, але об’ємні.

Відчувається, звісно, начитаність авторки: тут згадуються багато творів або присутні алюзії на ті чи інші тексти.

Дуже раджу як якісний і цікавий сучасний український містичний горрор. Тут відчуття страху вибудовується поволі, через наростання напруги, відчуття загрози тим сильніше, що ні читачі, ні персонажі не одразу розуміють його джерело.
Тож моє фінальне слово: усім читати «Краще не читай»!