Одна з найкращих характеристик цієї книжки - розділ "Абхазія го-о-о-о-ол", в якому описується світовий футбольний чемпіонат конфедерації незалежних футбольних асоціацій. На ньому грають команди з Абхазії, Курдистану, Північного Кіпру, Нагірного Карабаху...

Футбольні команди, які не беруть до ФІФА, з регіонів і республік, чию незалежність не визнають - вони об'єднані власним невизначеним статусом, крихкою ідентичністю своїх дітей, і трагічним минулим.

"Кордони мрій" - це подорож Томаша Ґживачевського до місць і людей, які оповідають про ПМР, Абхазію, Нагірний Карабах і Південну Осетію, а також про деякі українські міста й селища, і про те, що зробило з них привидів - і стерло із мапи світу.

"Кордони мрій" - приклад якісного репортажу, який зосереджується на теперішньому, та дає достатньо історичного та культурного контексту. Автор лишається неупередженим, зустрічаючись з людьми протилежних переконань, відтак подаючи нам різнобічну картину, яка не перехиляється в жодну зі сторін.

І художність якраз нічим не шкодить правдивості цих репортажів, адже вона проявляється не на рівні змісту, а на рівні стилю. Репортажі збагачені детальними, але живими описами, літературними прийомами.

Та щойно йдеться про відтворення історичних подій чи цитування людей (відомих діячів або невідомих, з ким автор спілкувався і хто воліє не розкривати свого імені) - текст точний, надійний, обґрунтований.

Для змалювання сучасності в невизнаних республіках Томаш Ґживачевський часто обирає нестандартну лінзу, як-от із чемпіонатом ConIFA. В одному з репортажів про ПМР автор відвідує польське селище і пише про етнічних поляків у Придністров'ї.

Тексту з Нагірного Карабаху, наприклад, передує репортаж із Туреччини, де курд розповідає про геноцид, що його предки спільно з турками вчинили проти етнічних вірмен багато років тому.
Вірмени були тут сотні років, а що від них лишилося? Легенди й народні перекази. Як про якийсь допотопний народ із країв за сімома морями. Боюся, з нами буде те саме. Що ми, курди, теж колись станемо лише казкою, яку будуть розказувати дітям перед сном.
Важливо, що Томаш Ґживачевський звертається і до України, де рана, пов'язана з невизнаними республіками, найсвіжіша, і де всі пов'язані процеси аж ніяк не завершені. У вступі йдеться про українських військових на позиціях в зоні АТО в 2015 році, а останній розділ (хоч і найкоротший) про прифронтові території на межі з так званою ЛНР.

Окремий репортаж про події в травні 2014 року в Одесі заслуговує на особливу увагу: в ньому загалом йдеться про республіку, якої не стало, яка не сформувалася - на противагу тим місцям, які автор описує в решті статей.

Це не сюрприз, що у формуванні всіх з названих у книжці невизнаних республік фігурує р*сія: чи то імперія, чи то союз, чи то федерація. Політика розділяй і володарюй, глибокі психологічно-соціальні маніпуляції р*сіян розкриваються тут крізь історичні факти чи спогади мешканців цих самих республік - які, втім, не визнають ролі, яку відіграли в їхньому поточному статусі ця країна-гній.
Імперська логіка проста: якщо периферії жеруться між собою - вони ніколи не об'єднаються для того, щоб разом вчепитися в горло метрополії.
"Країна мрій" - не легке читання, в ній йдеться про війну, втечу, втрату рідних, втрату домівки, ненависть і неприйняття - і забутість.

Детальний опис того, чим ми ніколи, ніколи, ніколи не маємо стати.