«поки немає сил і смислів - живи, як дерева. вони не шукають високих цілей і намірів. вони прокидаються з першими променями й відходять до сну, коли закінчується день»

«коли зацвіте каштан» — це не просто художня вигадка, а втілення справжніх історій людей, зібраних завдяки інтерв'ю з постраждалими та волонтерським стажуванням авторки. це книга про реалії життя українців, які першими зустріли ворожу техніку на вулицях бучі, гостомеля та ірпеня, жили у підвалах під обстрілами, пили талий сніг і ділилися останнім.

у центрі історії — родина білоцерківських, яку розділила лінія фронту. коли майже доросла іванка чує перші вибухи в дніпрі, її батьки та молодші брат і сестра опиняються в окупації в гостомелі. і дівчина вирішує повернутися, щоб врятувати рідних, приєднується до медиків і проходить через емоційно важку роботу з постраждалими (і моменти з нею були ніби ковток свіжого повітря в порівнянні з тим, через що проходила її родина в окупації). але окрім головних героїв тут є ще й багато другорядних персонажів, кожен із яких має власний бекграунд, бореться зі своїми демонами та проживає власну історію на тлі початку війни.

але головне тут — це емоції. книга буквально вивертає душу, змушуючи знову пережити той самий тривожний страх і лють лютого 22-го. ти ніби проживаєш із героями кожну частину цих перших днів, кожну краплю надії, смієшся крізь сльози й відчуваєш оту присутність чогось світлого й рідного, що тримає тебе на плаву. звісно, подекуди траплялися дещо клішовані моменти чи затягнуті роздуми, але загального враження вони зовсім не псують.

це важка, але така життєва історія, яка розбиває серце й водночас дає надію на щось хороше.

Мені дуже відгукнулась ця історія своєю чесністю. Вона не дає готових відповідей, але дозволяє побути в процесі — прожити разом із героїнею її трансформацію. Після цієї книги не хочеться поспішати. Хочеться трохи побути в тиші й прислухатись до себе.
Бо, можливо, саме зараз всередині починає щось змінюватись… і скоро зацвіте 🌸
11/10 однозначно ⭐️

Ця книга дуже ранить своєю правдою. Але не читати її неможливо. Я робила перерви, я плакала, після прочитання я довго добирала слова. Ця книга про життя. Про життя попри все…
.
Це історія однієї родини, яку зненацька застала vійна в рідному Гостомелі. Одного ранку вони прокинулись і опинились в окупації. Мали власну аптеку і жменьку людей, які в ній опинилися і так залишились проживати це жахіття разом в підвалі.
.
Мені неймовірно сподобалось те, як авторка написала історію кожного до. Особливо до серця припала рудоволоса Іванка, яка жила в Дніпрі. І попри виїхати за кордон пішла допомагати в евакуаційну машину для поранених. Спочатку, щоб дістатися до родини. А зрештою, щоб знайти себе.
.
Багато доль, які переплелися разом. Вагітна жінка з маленькою собачкою і чоловіком, суворий противний старий сусід, чоловік, якому на відпочинку врятували сина. Долі, які переплелися в одній точці і кожен зіграв свою роль. Щоб врятувати, або занапастити.
.
У нас завжди є вибір. Завжди. І кінець, він пошматував серце, а тоді його склеїв назад. Я плакала, а потім сміялася від щастя. Він болить, бо таке і є життя. Ця книга болить, але вона зрозуміла кожному українцю. Ми не маємо права забути.

Цю книгу я наскільки хотіла прочитати, настільки ж її і боялася.

У центрі сюжету родина Білоцерківських, які опиняються в окупації у Гостомелі, а їхня старша донька намагається у будь-який спосіб дістатися до них із Дніпра. Навіть ставши медиком медеваку.

Після прологу у мене сироти по шкірі пішли. А коли в тексті я зрозуміла про кого мова, то читання стало таким, ніби наді мною Дамоклів меч висить: читати було страшно, бо фінал обіцяв бути страшним...

Іванка стала моєю улюбленицею: вчорашня бунтарка сьогодні ризикує собою, щоб побачити найрідніших, а по дорозі рятує життя, хоча зарікалася наближатися до медицини.

Богдан і Таїса - це пара, яка випромінює затишок в надійність. Це те, що один раз в назавжди. Їхня відданість і доброта розливаються теплом по шкірі, бо саме такими мають бути люди.

У книзі події сьогодення помережані подіями з минулого кожного персонажа. Це сумні історії і романтичні, веселі і щемкі. Історії, які краще розкривають характер персонажа.

З самого початку, коли читала про те злощасне 24 лютого, на мене наринули власні спогади того часу, згадалося отой мерзенний стан розгубленості, відчаю і страху, що паралізував здоровий глузд.

Міхо - це той персонаж, якого хотілося задушити з першої згадки. Коли виявилося, що він знайомий із Білоцерківськими і навіть були натяки на приязність - йому не було віри. Як і цілій нації убивць і загарбників.

Книга розбиває серце і водночас дарує надію, повертає віру в те, що добро переможе.
Принаймні, в це дуже хочеться вірити...

Болісно, важко читати про наше сьогодення... Згадується 24 лютого... Але книга про віру в майбутнє, про справедливість, і про сім’ю. Дуже рекомендую ☘️