«Коли я була малолєткою» на сайті видавництва називають романом, однак я би сказала, що це збірка коротких і не дуже впорядкованих (здебільшого в хронологічному порядку) автобіографічних оповідань.
Перша хронологічна межа – підлітковий вік авторки, її дорослішання, а в ньому – співіснування з однолітками і старшими, перша закоханість, пошук орієнтирів, здобуття досвіду.
«Тієї весни ми з дівчатами, немов змовившись, зажадали, щоб нарешті щось сталося, щось змінилося, тому почали розширювати свої території: двора, школи й людей, яких ми там щодня зустрічали, уже не вистачало, ми ставали жадібніші, нам хотілося чогось більшого. Смішно звучить – жадібні чотирнадцятилітки, але ми й справді відчували голод.»
Втім, історії не обмежуються оцими рамками «малолєтки»: друга частина книги називається «майже доросла» і об’єднує спогади про вже старший вік авторки, включно і з дорослістю, роботою і оцим всім.
Кожен з розділів ніби епізодичний, вони зосереджуються на певних подіях або темах, які для самої авторки були значимими в процесі дорослішання і подальшого життя. Усі оповідання окрім «Юрґіс — черговий аспірант» - зосереджені на авторці і її спогадах.
Мабуть, це типово для автобіографічної прози дуже чутливих людей, або ж просто дітей пост-радянського простору дев’яностих, та проза Кульвінскайте дуже меланхолійна, ні, вона скоріше зболена і трагічна, хоча напряму наче нічого такого в тексті не робиться.

Зокрема йдеться і про завжди актуальні теми пошуку кумирів, ненависті до себе і свого тіла, першого сексу, сумнівної дружби, академічної мобільності, невдалих стосунків, ультиматумів матері, вервечки вітчимів, тимчасових підробітків, сексуальних домагань, самотності і болю.
«Коли я була малолєткою» водночас проста і зрозуміла, але разом з тим – майстерна і красива, дуже сумна, це так – але цей сум, так вже склалося, теж є частиною нашого універсального досвіду.