Це повне видання, тут є дві частини книги.
Юрій Горліс-Горський - це псевдонім, а один із його позивних, який використовувався в лавах Холодноярського полку - Залізняк.
Це автор нашого історико-документального роману, непересічної відваги і долі людина, що народився на Полтавщині, почав свою кар'єру добровольцем і воював у Першу світову війну ще до досягнення повнолітня. Вже під час Української революції, у 20ти річному віці Юрій стає офіцером армії УНР.
Книга починається з того як Горліс-Горський захворіває і відстає від свого полку, залишається на лікування в Мотронинському монастирі, де роззнайомився із керівниками Холодноярського полку і пристав на їх пропозицію долучитись до них.
Книга написана у вигляді щоденника від першої особи, що додає ефекту присутності, адже оповіді у автора не рутинні. Та й часи тоді були буремні. Не давши часу оговтатись від світової війни, до людей прийшла Червона навала, замість розваг були щотижня нові гості в селі: агітували до себе в стрій, трусили комори, ставили своє керівництво, зустрічали противника і влаштовували бій.
Дуже колоритними були господарства, адже в погребі поруч буряків і картоплі лежали кулемети або й тіла забитих нещодавно ворогів.
Дуже сумними і зворушливими були лавсторі. Нашвидкоруч побратись - вже було прекрасним гепіендом. Цікавим вийшов досвід нашого автора, коли він пішов у розвідку, переодягнувшись дівчиною. Він ішов не сам, з іншою розвідницею. Так от ці дві "панянки" стільки разів були обмацані, заціловані, затиснені і ледь дивом не зґвалтовані (це за кілька днів), що я просто не могла не думати про долю жінки у війні. З іншого боку, чоловіки там просто недовго жили, варто було лиш посіяти сумнів, що ти щось рознюхуєш чи приютити в хаті (може й під прицілом кулемета) когось не того (і це я про цивільних).
Як же немилосердно перегукується цей роман із сьогоденням. Окрім буднів прифронтових територій, дуже влучно автор аналізує очікування нашого народу на допомогу із заходу. І ще багато, багато інсайтів ви віднайдете на сторінках цього тексту.

Вам обов'язково треба прочитати цей роман і він вам сподобається.

Юрій Горліс-Горський – старшина армії УНР, який напередодні Зимового походу потрапив на лікування до Мотронинського монастиря на Черкащині, де й приєднався до Холодного яру. Після років у його складі, шлях Горліса-Горського повертав до уряду УНР в екзилі, до антирадянського підпілля, численних ув’язнень, вдаваного божевілля, врешті-решт втечі закордон і непоясненої смерті.

Про події 1919-1922 років, коли він служив у Холодному яру, і йдеться у однойменній книзі. Спершу публіковані у періодичних виданнях, а зрештою зібрані у масштабну оповідь, ці спогади мали на меті переповісти істинну історію холодноярівців. У 1930-их, коли Горліс-Горський і писав, це було особливо важливо, адже наявні на той час джерела – здебільшого радянські, звинувачувально-викривальні і відверто неправдиві.

Водночас через прагнення зробити спогади прийнятними для пересічного читача, Горліс-Горський відкрито говорить про охудожнення: весь текст спирається на реальні події, та окремі епізоди містять елементи вигадки.

Більше про це – у передмові Іллі Рудійка «Гаряче серце Холодного яру».

Я би визначила «Холодний яр», перш за все, як історичну воєнну прозу.

Значна частка тексту описує численні воєнні виправи: напади на зайняті червоними міста, диверсії на залізниці, відкриті битви, операції розвідки, тощо. Описи війни в книзі, як не подивися, дуже майстерні: з одного боку, вони часто розкривають тактичні чи стратегічні рішення, описують формації, озброєння, детально змальовують підрив рейок, тощо; з іншого боку – ці описи не ускладнені, а отже будуть цікавими і зрозумілими читачам з будь-яким рівнем воєнних знань (вище нульового, звісно).

Крім того, органічно в оповідь вплетений опис побуту холодноярівців: структура і організація війська, робота з пропагандою і контрпропагандою, мобілізація і навчання селян, військові звичаї.

Наприклад, один з найвизначніших епізодів – це сцена освячення зброї у Мотронинському монастирі. Це дозволяє навіть провести паралелі зі сценою освячення ножів у «Гайдамаках» Шевченка – уродженця Черкащини, де зародилася й вирувала Коліївщина, де і палав вогонь Холодного яру.

Події «Холодного яру» відбувалися у насичені роки національно-визвольної боротьби, і оповідь Горліса-Горського не існує в історичному вакуумі: тут повсякчас згадуються постаті, організації і події, що співіснували з холодноярівцями. Наприклад, описано епізод знайомства з Нестором Махно, немала роль відводиться отаманці Марусі й діям загону Чорного ворона.

Особливо об’ємно, однак геть не перебільшено, показуються у книзі червоні – головні, хоч і не єдині, вороги холодноярівців. Повсякчас згадуються грабунки під назвою развьорстка, агресивні дії чк, безчестя прибічників радянського режиму. По суті, усе написане – правда; але така концентрована, що не виникає сумнівів у праведності гніву холодноярівців.

Водночас книга за формою і суттю – це все ж мемуари, і немалу роль відіграє «я» головного героя. Окрім опису життя холодноярівців і змалювання битв, оповідь зосереджується на особистому досвіді Юрія Горліса-Горського: наприклад, він згадує перше юне кохання і втрату, ув’язнення, допити, втечі, тощо.

Крізь усю оповідь проходять і характерні, об’ємні, живі персонажі: це і Чорнота, і Левадний, і Хмара, і Степовий, і отаман Чучупака – і багато-багато інших, чиї імена чи позивні, можливо, і не закарбовані на сторінках історії (на відміну від Василя Чучупаки, наприклад, чию могилу можна відвідати і сьогодні), та однозначно варті того, аби їх пам’ятали – якщо не їхні імена, то їхні дії.

Віхолівський «Холодний яр» - це 544 сторінки, у яких є все. Вікно в історію, відчуття співучасті і співтворення, якісь навіть світоглядні теми. Зрештою, «Холодний яр» надихає, справді надихає – пізнавати своє минуле і сміливо творити майбутнє.

Тому я й кажу: «Холодний яр» мають прочитати всі.

Крізь усю оповідь проходять і характерні, об’ємні, живі персонажі: це і Чорнота, і Левадний, і Хмара, і Степовий, і отаман Чучупака – і багато-багато інших, чиї імена чи позивні, можливо, і не закарбовані на сторінках історії (на відміну від Василя Чучупаки, наприклад, чию могилу можна відвідати і сьогодні), та однозначно варті того, аби їх пам’ятали – якщо не їхні імена, то їхні дії.

До речі, про імена й позивні: тогочасні повстанці часто користувалися навіть не одним, а кількома позивними, через що відтворити реальну особу багатьох з них зараз або важко, або неможливо.

Сам Горліс-Горський, наприклад, одним з псевдонімів мав прізвище «Залізняк». У тексті, до речі, є епізод, де він говорить, чи цей псевдонім не занадто «гучний», однак його запевняють, що на Черкащині назватися Залізняком означає змішатися з натовпом.

А Андрій Чорнота, дуже важливий у «Холодному яру» персонаж, це, можливо, і Юрій Добротківський (тут Рудійко цитує Романа Коваля), і Олексій Добровольський (за іншою знайденою мною статтею).

Читаючи цю книжку у 2025, ми знаємо, що Холодний яр, на жаль, не досяг своєї глобальної мети – і героїчна боротьба відданих Україні тогочасних холодноярівців завершилася більше століття тому. На останніх сторінках Горліс-Горський описує, як дізнався про трагічний фінал колись важливого для нього війська (бо сам не був його свідком) – не відомо, чи сам цей епізод історично правдивий, чи ні, та він ставить логічну крапку у оповіді.

А може варто сказати трикрапку – бо саме словами про відродження Холодного яру в нових поколіннях бійців, які я наводжу на початку цього відгуку, завершується книга. Але не закінчується історія.

Віхолівський «Холодний яр» - це 544 сторінки, у яких є все. Вікно в історію, відчуття співучасті і співтворення, якісь навіть світоглядні теми. Зрештою, «Холодний яр» надихає, справді надихає – пізнавати своє минуле і сміливо творити майбутнє.

Тому я й кажу: «Холодний яр» мають прочитати всі.