"Неодмінно мрійте. Про своє. Мрій незліченно багато і вистачить на нас всіх. І що більше мрій, то довше мусиш жити. Аби всі їх втілити у життя"

Це було дуже емоційно, щемко і гарно. І мало! Бо про життя бабусі Стефанії та двох її онучків я б ще читав і читав. Дебютний роман Ірини Ковбаси розповідає нам про бабусю, яка самотужки виховує онука і онучку (я впевнений, що роман біографічний)), розповідаючи їм тонкощі життя і смерті, даючи корисні поради і, звісно, маючи на озброєнні файного віника, який, втім, так і залишається пустою погрозою, бо бабця Стефанія любить своїх онуків понад усе і ніколи не скривдить. Їхня мама - за кордоном на заробітках, тож бабусі ведеться іноді дуже складно. Онуків вона лагідно зве курдуплями, а подруг - шкапами. І це ціла купа родзинок, якими наповнене її ставлення до життя

Ця книжка сповнена неймовірним теплом і життєвим гумором, а сама бабуся Стефанія - ніби збірний образ всіх бабусь, бо в ній точно є щось від конкретно вашої. Попри свій вік, вона надзвичайно оптимістична, дивиться в майбутнє впевнено і з іронією, я б сказав. Сама книга навіяла мені ностальгію за моєю бабусею, якої вже давно немає з нами, але деякі відголоски її присутності в моєму житті все таки залишилися зі мною назавжди.

Бабуся Стефанія філософствує і про свій вік, і про старечі хвороби, і про минуле з майбутнім, і про виховання. Загалом, оповідь побудована саме як звертання бабусі до онуків, майже POV, з рідкісними вкрапленнями від самих онуків (вірніше, самої Ірини)

Попри те, що книжка має надзвичайно теплий вайб і лагідну ностальгію, вона також зачіпає подекуди болючі питання. В певному сенсі, я розумію, наприклад, що у бабці Стефанії немає іншого виходу, крім як бути сильною, бо хто подбає про онуків, допоки її власна донька змушена перебувати на заробітках за кордоном? Це явище зустрічалось повсякчас і суворих дев'яностих, а зараз повертається і набуває нових значень. Спостерігаю, що часто бабусі і дідусі беруть на себе турботу про всю родину, і це не зовсім правильно, мабуть. Але час і обставини змушують саме до таких життєвих перипетій.

Втім, книга дійсно пашіє оптимізмом, вірою в щастя і світле майбутнє, в те, що світло завше перемагає темряву. І про це бабуся Стефанія теж багато розповідає на прикладі численних глобальних і не дуже проблем, які борола її родина. І тут родина легко виступає метафорою всієї нації. А бабуся - ніби така собі берегиня, метафорична і всеосяжна. Мрійте, любіть, бережіть, цінуйте - ось про що говорить Стефанія і своїм рідним онукам, і нам (бо ми теж, певною мірою, від початку і до кінця відчуваємо спорідненість з нею). Ніби ти сам лежиш під ковдрою, а бабуся розповідає тобі якийсь секретний секрет життя. Або напуває тебе теплим молоком з булочкою. Або просто обіймає і пригортає. Ось які відчуття від цієї книжки