Книга позиціонується як журналістське розслідування смерті Альбера Камю і викриття совецьких спецслужб, у ньому винних.

У 1956 радянські війська вторглися в Угорщину, як ніби для придушення студентських повстань. Це, звісно, супроводжувалося жорстокими методами боротьби з демонстрантами, маніпуляцією урядом, брехнею і вбивствами. Альбер Камю відкрито засудив ці дії, у своїх промовах і статтях звинувачуючи радянський уряд і називаючи конкретні імена з радянського апарату влади.

А потім взимку Альбер Камю загинув, потрапивши в аварію разом зі своїм другом, французьким видавцем Ґаллімаром (ви можете впізнати це прізвище: Gallimard – і досі одне з найбільших і найшанованіших французьких видавництв). Так от до розслідування Джованні Кателлі визнаним фактом лишалося те, що смерть Камю – нещасний випадок.

Джованні Кателлі аналізує доступні наразі докази з місця смерті Камю і Ґаллімара, відтворює їхній шлях майже хвилина за хвилиною, наводить фотографії і ставить питання щодо достовірності «нещасного випадку». Він також зв’язується з людиною, в минулому пов’язаною з операціями радянської агентури закордоном.

Але навіть попри те, що розповісти про Камю навіть коротко в такому об’ємі книжки неможливо, Кателлі дуже гарно створив портер Камю-громадянина, або ж інтелектуала з активною громадянською позицією. Автор повсякчас цитує промови чи статті Камю, особливо ті, що пов’язані з Угорським повстанням або ж засуджують радянські методи.

Після прочитання «Камю має померти» дуже захотілося взяти Джадтове «Недовершене минуле» про французьку інтелігенцію початку-середини 20 століття, щоб зрозуміти, як так вийшло, що Камю зайняв позицію правди, а Сартр пішов на пропаганду.