Без матюків важко описати що я думаю про цю книжку. Тому скажу як є: я в а**є.
Олексій Ануля розповідає в найдрібніших деталях те, як він потрапив у полон, як його купу разів переводили з одного місця в інше, все вглиб і вглиб росії. Як його катували, як морили голодом, як ґвалтували інших полонених, як ламали кістки і не тільки, як наживо виривали зуби просто так, бо по-пріколу, як кричали дорослі чоловіки, благаючи про допомогу, як колупали ножицями рану з гноєм на нозі, як лишали на морозі на всю ніч, як змушували собак гавкати у контужене вухо, як без знеболювального витягали уламки снаряда з щелепи, як змушували стояти по 20 годин в тісній кімнаті і коли один з полонених впав замертво і пальцем не поворухнули, як він провів 130 днів у карцері з гнилою підлогою, що пропиталася нечистотами та мошками, що в ній завелися, як його та інших хлопців били склопластиковими палицями просто за те що вони високі, як змушували пити сечу, як підвішували на залізному гаку за запʼястя, заведені за спиною.
Ви в а**є? І я в а**є. І це маленька дещиця того, що Олексій пережив за 10 місяців полону.
Читається книга (очевидно) важко. Якщо на початку ще є якийсь рух і надія на краще, то десь на 500 сторінці ти настільки тільтуєш, що й самому здається ніби цим тортурам немає ні кінця ні краю.
Мене вразило наскільки детально автор описує усі події, що з ним відбувалися. Хто де стояв, що казав, як виглядав, куди і як довго вони їхали. Просто в голові не вкладається як загалом таке можливо. Але мотиви цього досить зрозумілі. Запамʼятати хто і де, щоб пізніше притягнути до відповідальності.
Раджу для прочитання усім. Для профілактики.