Іван і Феба. Луцишина Оксана. Луцишина Оксана

Цей текст демонструє особисте на тлі суспільно важливого. Він схожий на античну драму, але репрезентує українські реалії; пронизаний міфологічними вкрапленнями та релігійними покликаннями; багатошаровий і в багатьох аспектах новаторський.
Структурно складається з трьох частин – «Стуми», «Революції» й «Хору» (початку, розвитку дії та її завершення), охоплюючи період кінця 80-х і початок 90-х, коли українці вибороли незалежність своєї держави, і географію трьох міст – Ужгорода, Львова та Києва.
У першому розділі – «Стумі» (напівмороку) показано історію Івана та Феби. Хлопець, бувши родом із Закарпаття, навчався у Львові серед того студентства, яке було в авангарді дій на благо країни. Іван пам’ятав про це й розумів, що «втримувати в собі Україну – це зусилля волі, це постійна робота». Хоча страх переслідування за участь у громадській роботі ніколи не покидав головного героя. Якось він зустрів Марічку (Фебу) – поетесу, яка намагалася знайти місце собі та своїй творчості в часопросторі, який диктує жінці дбати про сім’ю та господарство, а не витати в мріях. Їхньому шлюбу не судилося бути щасливим. Іван не заступається за дружину, коли його матір критикує її, зрештою він посягає на найсокровенніше для Марічки – її вірші, які вона зберігала на дискеті: «Наступав на неї з насолодою, наступав уже не на пластмасу, а на всі Фебині слова, на всю її чорноту, на всі її сни і мережива», залишаючи їй лише відчуття безнадії.
Поволі авторка виводить читача з напівтемряви історії ключових персонажів, акцентуючи увагу на події, яка стала світлом, що об’єднало свідоме студентство того часу, – Революції на граніті. Причому робить вона це доволі буквально, осяйно описуючи осінню столицю: «Київ складався з безлічі кубів світла різних відтінків жовтого, нагромаджених на вулицях і площах: від гарячих барв осінніх дерев і до ледь золотавого пронизливого повітря», зауважуючи, що «Львів не подужав би стільки світла». Письменниця з неймовірним теплом пише про молодь того часу, яка творила історію країни, маючи спільне «чуття кривди», прагнення справедливості, причому не з позиції гніву, а шляхетно, підпорядковуючи свої дії «внутрішній дисципліні, і пристрасті теж».
У третьому розділі, що завершує оповідь, ми знову повертаємося до Івана і стаємо свідками його одкровення: він не може відшукати в собі бунтарського духу «Вічного революціонера» Франка й безуспішно прагне внутрішнього спокою. Його дружина нарешті знаходить сміливість говорити про наболіле, власні переживання. Саме завдяки їй у нашій літературі проговорено особливості тілесності вагітної жінки (дискомфортність оглядів і вразливість стану). Івана дивує той віднайдений Фебин голос. Чоловік не знаходить гармонії в душі, не відчуває затишку вдома. Він втікає. Питання одне: від минулого чи від себе теперішнього?