Текст все-таки автобіографічний, у ньому описи війни ідуть на рівні зі знайомством з самим автором. Ми знаємо, хто він, чим жив до повномасштабного вторгнення, як зустрів його, чому пішов служити, як став мінометником і як очолив взвод, тощо.

На рівні з розповіддю про себе і свою мотивацію чи погляд на ті чи інші моменти, в «Історії впертого чоловіка» формується образ добровольця: впевнена, у багатьох згаданих у книзі військових кожен впізнає і своїх знайомих, які долучилися до війська у 2022 році: хто покинув бізнес, хто повернувся з-за кордону, хто все свідоме життя провів на війні з росією, кого просто виховали так, що в умовах нападу інакше як захищати – не могли.

У Терена стиль тексту тільки підкреслює його характер: видно, він до війни так і ставиться, ледь як до священної, тої, що вимагає від всіх героїзму. І поруч з побутовими питаннями, типу де і як облаштувати позицію, він ставить питання глобальні, щодо символізму цієї війни, її універсального значення.

Якщо трапляється, що стиль автора іноді героїчно-піднесений, то в більшості випадків це відчувається як неформальна розмова, чиясь розповідь вдома за столом. Часто текст перемежований словами «Ой, що це я відійшов від теми», або «Перепрошую, відволікся», або «Але про це я розповім пізніше», що більш притаманно розмовам, аніж літературному письму. Такі особливості ще й наближають і оповідача, і оповідь до читача.

За що я найбільше вдячна цій історії, то це за її правдивість і відсутність коливань по шкалі «навмисне давим на сльозу, це ж тема війни» і «пафосний пафос я герой». Нема вигадок, що 24 лютого він мобілізувався, а 25 зранку вже вбивав кадирівців в Києві, а ввечері здійснив 15 бойових виходів. Згадуються і папірці, і відсутність транспорту, і загальні розгубленість та хаос початку вторгнення.

Водночас історія показує достатньо зрозуміло: воювати, за бажання, можуть всі, і навіть те, що ви в житті не бачили міномет, не означає, що через місяць ви не працюватимете з нього по ворожих позиціях.