"Не пам’ятаю, скільки років тому я випадково натрапила на американський журнал National Geographic, у якому йшлося про пустелю Сахара. Із першого погляду я відчула сильний потяг і тугу до цієї незнайомої місцевості. Це важко пояснити. Думаю, це якийсь відгомін із минулого життя"

Саньмао – тайванська письменниця, настільки незвичайна навіть для тогочасного китаємовного світу, що і сьогодні здається майже легендарною. Здається, рідко хто може так сильно любити світ і все в ньому, щоб пройти стільки шляхів – і прожити стільки пригод і стільки трагедій.

Попри те, що Саньмао жила і в Тайвані, і в Німеччині, і в Іспанії, і в Америці, та найбільше її ім’я асоціюється саме з Сахарою.

Дворічний досвід життя в Іспанській Сахарі та найяскравіші його епізоди і змальовано у збірці оповідань «Історії Сахари».

Цивілізація v. Сахара

У сахарському періоді Саньмао два етапи: спершу кілька місяців жила в пустелі на самоті, а згодом – близько двох років мешкала на околицях міста Аль-Аюн зі своїм чоловіком, іспанцем Хосе.

Що Саньмао, що Хосе майже все життя провели у прогресивному, розвинутому суспільстві, а отже спосіб життя сахараві (корінних мешканців пустелі) часто здавався їм дивним і відсталим. У декількох розділах Саньмао змальовує, як вчила дівчат-сахараві рахувати, пояснювала, звідки беруться діти, переконувала, що дзеркало не вкраде нічию душу, тощо. Здебільшого йдеться про елементарні речі, як-от права людини, свободу вибору, жіноче здоров’я, тощо. Наприклад, Саньмао відмовляється тиснути руку багатію-сахараві, коли дізнається, що він має у підпорядкуванні двісті рабів.

Втім, Саньмао облаштовує у пустелі свій побут, призвичаюється, заводить дружбу з сахараві та іспанцями. Вона кориться місцевому ладу (де їй це дозволяє власна мораль) і стає багато для кого своєю.

Східна v. Західна ідентичності

Якщо у пустелі Саньмао – безумовний представник цивілізації, що для Сахари майже точно означає її приналежність до іспанської бульбашки, то в стосунках зі своїм чоловіком Хосе вона лишається тайванкою.

Але культурні розбіжності стали нічим, коли цінності й погляди Саньмао і Хосе зійшлися – аби створити справжню, надзвичайно ніжну, але і дуже трагічну історію кохання. Сама Саньмао – непересічна жінка, та з Хосе вони – дует однодумців, які гуртують навколо себе людей і не відмовляють у допомозі.

Саньмао, здається, одночасно обожнює і ненавидить пустелю.

Шалена спека літніх днів, шкрябання піщаної бурі, морозні ночі та небезпеки пустельних лабіринтів в «Історіях Сахари» яскраві, детальні й переконливі.

Попри це книжка рясніє описами пригод: Саньмао і Хосе їдуть ввечері повз лабіринт з дюн, вони з друзями ночують у наметах, перетинають пустелю на машині, відвідують Алжир, проїжджають вздовж берегової лінії, знайомляться з номадами… Саньмао сміливо відповідає на кожне запрошення пустелі.

Попри шалену любов до пустелі і налагоджене життя подружжя, Саньмао з Хосе їдуть з Сахари у 1975 році – в самий розпал війни.

Те, що починалося як боротьба національно-визвольних загонів ґерилья й іспанської колоніальної влади, на фоні територіальних зазіхань Марокко і Мавританії перетворилося на хаотичну, жорстоку боротьбу.

Відчуття тривоги й небезпеки наростає поволі протягом книги – у перших розділах співіснування іспанців і сахараві здається природнім, та що далі ми читаємо (і що далі Саньмао живе в пустелі), то більше вона відчуває загострення між представниками метрополії і колонії.

Як дружина іспанця Саньмао відчуває небезпеку і розчарування – адже її колишні друзі обертаються проти неї, а потім стають на бік Марокко, аби просто вижити.

В одному з оповідань, втім, Саньмао переказує історію свого знайомства з лідером загонів сахараві Басірі і його дружиною Шагідою – і це найсумніша, найжорстокіша, найтрагічніша історія, яка є у збірці. Вона передостання, тож відчувається готовність Саньмао залишити це місце – і наближення фіналу «Історій Сахари».