У цій книзі Артем Чех розповідає про свій бойовий досвід і досвід переходу з нього у цивільне життя. Тобто, ми маємо змогу поглянути на реальний вплив життя на полі бою на цивільне життя військовослужбовців. Книжка, звичайно ж, повністю автобіографічна, розкриває буквально весь бойовий досвід автора починаючи ще від «До повномасштабного вторгнення» і тут, як раз, закладається перша теза про те, що він більше не бачив себе військовослужбовцем, що хотів відпочити від поля бою, але сталося повномасштабне вторгнення і йому довелося повернутися до того, що вже настільки стомило. Географія книжки - це у своїй більшості Донеччина, трошки Київщини. Якщо казати про Київщину, то він розповідає як раз про свою роботу у межах області на початку повномасштабного вторгнення. До речі, класно, що автор додав діалоги з побратимами, через це особисто чи мені було цікавіше читати цю книжку. Не лише від його обличчя читаєш дані, але й думки побратимів також. В оповіді присутні нецензурні вислови і часто автор залишається наодинці із собою, наприклад як у розповіді про те, що якось один вечір він провів у себе вдома без родини і як йому бракувало вибухів та звичних обставин передової. Розповідається про Краматорськ і Словʼянськ і Артем чесно каже про виживання його і побратимів у цих містах, але і про те, що більше ніколи в житті він не хоче повертатися в ті краї. Вони занадто багато важать емоційно для автора. Чех також піднімає питання російської культури та її впливу на менталітет українського народу у своїх судженнях, але це стовідсотково не порівняти із висловами Артура Дроня у «Гемінґвей нічого не знає». Якщо більше цікавить культурний аспект, краще, звісно, довіритися Дроню у цьому питанні.

Відверто? Я не чекала від цієї книги нічого, вона надто швидко і несподівано з'явилась в моєму книжковому просторі та поличці, однак маючи за плечима "Точку нуль", що є своєрідною передісторією до "Гри в перевдягання", я мала певне уявлення, про що буде ця книжка. (Навіть якщо ви не читали "Точку нуль", можете спокійно читати її наступницю). І ось оце, моє уявлення, розбилося на дрібні шматки. Я думала, що страшно читати про війну, про ті жахіття, що відбувалися та відбуваються сьогодні у нашій країні, однак читати, що коїться у голові військового, ось так, коли він ділиться хтозна чи всім, але своїм внутрішнім станом, емоціями, думками - це не менш страшно.

Для мене ця книжка була досить депресивною, можливо, через те, що я брала за чисту монету кожне слово автора. Проте читаючи про війну від обличчя військового, я не знаю як можна інакше.

В загальному ця книга про чоловіка, якому вдруге довелося вдягнути військову форму, абсолютно неохоче, проте з твердою позицією якщо буде війна, то для нього іншого вибору не буде. Як всі ми добре знаємо, війна таки прийшла. На цих сторінках було дуже багато роздумів, болю, апатії, страху, відчаю, віри та музики...дуже багато музики.

Чого там не буде, так це боїв, хроніки, документальних матеріалів, а іноді навіть хронологічної послідовності, однак людину та її емоційний стан у цій клятій круговерті війни ви, на своє щастя, або, радше, жаль, таки відшукаєте. Не знаю, чи ця книга вам сподобається. Не знаю, чи вона зажене вас у депресивний стан. Хіба що, будую теорії, який посмак матимете після прочитання.
Гадаю це буде сильно та боляче...

(Людям схильним до глибокої емпатії читати обережно, неповнолітнім дана книга не рекомендована для прочитання)