Я просто в захваті від цієї книги! Від того, про що і як вона написана.

Основна сюжетна лінія «Дерев» розвивається у штаті Міссісіпі, а саме в містечку Мані, де розпочинається вервечка загадкових убивств: білих чоловіків знаходять убитими (і не просто убитими, але цю деталь я не хочу заспойлерити), а поряд з кожним з них – ще один труп невідомого афроамериканця.

На дворі – божий рік дві тисячі якийсь, Трамп вже президент, а мешканці Мані майже всі до єдиного мають в родоводі щонайменше одного члена Ку-Клукс-Клану.

Поодинокі убивства в Мані набувають глибини: це не тільки особисте, ні, не просто особисте – це закономірний наслідок колективного злочину і колективної травми: йдеться про расову дискримінацію і непокарані лінчування.

Водночас із тим і географія, і масштаб злочинів ростуть: вбивства з ледь не однаковими рисами починають спалахувати, як стихійні пожежі, аж поки… ну, це вже теж спойлер.

Окрім шерифа Мані, розслідуванні об’єднують зусилля детективи Бюро розслідувань Міссісіпі (місто Геттісберг) Ед Морган і Джим Девіс, а також детективка ФБР Херберта Хінд – і це команда, без перебільшень, якій можна було б доручити порятунок світу (хоч вони від цього і не в захваті).

Персіваль Еверетт написав текст, неймовірний у своїй дотепності і непересічний у силі навіювання.

З одного боку, ми маємо реалістичних, живих, колоритних персонажів – ледь не карикатурних білих реднеків і втомлених від роботи копів. Знайомство з ними – стисле і змістовне, а їхні взаємодії – це часто діалоги, сповнені приреченого сарказму.

Окремий епізод, який підкреслює стилістичну майстерність книги, це промова Трампа – клянуся, вона написана так, ніби це транскрипт якогось з реальних його виступів. І смішно і грішно, зате яка витончена імітація!

Водночас я говорю про неймовірну силу навіювання, адже текст викликає дуже сильні відчуття небезпеки, тривоги, страху – але не безпосереднім змалюванням жахливої події, а об’ємним описом того, що відбувається якраз перед нею.

Це майже фізично присутнє відчуття невідворотної безпеки, яка насувається, а також усвідомлення колишньої катастрофи через її наслідки – і від обох цих аспектів щирого жаху шкірою ідуть сироти.

Так само живо Еверетт вплітає в історію біль, він буквально будує на ньому книгу, але в момент, коли я сама ясно відчула цей біль, я зрозуміла, що він був зі мною практично від самого початку.

Наприклад, кілька сторінок у книзі не місять жодного супровідного тексту, окрім списку імен – і в самих цих іменах криється і біль, і необхідність його визнати, і для когось – справедлива вимога за цей біль відповісти.

Попри те, що сюжетно і стилістично перед нами просякнута сатирою історія про типових реднеків і втомлених від роботи копів у карикатурному містечку американського півдня, фундамент книги – це тема расової нерівності, дискримінації і злочинів на ґрунті ненависті.

Ідеться про лінчування, коли застреленого в потилицю чоловіка нарікали самогубцем. Про випадки, коли підставою для жорстокої розправи ставало те, що афроамериканець не так подивився на білу жінку. Про лінчування випадкових людей, ні в чому не винних, цілих родин із дітьми включно – через колір їхньої шкіри.

Те, як я пишу це, може здаватися зайвою драматизацією, однак «Дерева» дають не стільки усвідомити, скільки відчути усю несправедливість і трагічність того, що відбувалося.

І головне: як нести пам’ять про це, як вимагати відплати і як жити поряд з тими, хто таке із тобою чинив?

В цілому «Дерева» це цілісний текст, який в гармонійній комбінації показує важливу тему, талановитий стиль і цікавий сюжет. Це читання, до якого хочеться повертатися – і визнати майстерність автора.