«Четвертий вимір» і «Черлене вино» дуже різні, хоч спільність творця в них безумовно вбачається, - і це теж робить читання Іваничука надзвичайно цікавим досвідом.

«Четвертий вимір»

Більшість подій «Четвертого виміру» розвиваються у Тифлісі, де Микола Гулак – колишній учасник і один з авторів ідеології Кирило-Мефодіївського братства – живе з дружиною і донькою та викладає в місцевій гімназії.

Інтелектуал, колишній палкий прихильник революції, близький друг Шевченка і Костомарова, він нині – літній викладач, що ходить, накульгуючи, і рідко говорить про щось, окрім цікавих йому наукових дисциплін.

А мовчання його тягнулося протягом десятиліть – ще відтоді, як він не видав своїх побратимів під час суду над кириломефодіївцями. Микола Гулак змушений зустрітися зі своїм минулим, коли на з’їзд історичної комісії до Тифліса приїжджає Микола Костомаров. Зустрівшись із тим, хто дав свідчення під час суду, Гулак має знов переосмислити свій шлях.

Роман називається «Четвертий вимір», адже одне з прижиттєвих відкриттів Гулака – доведення існування четвертого виміру. Втім, публікація на математичну тему здобуває філософський підтекст, питання про суть четвертого виміру життя повсякчас присутнє в тексті.

У цьому контексті Гулак протиставляється Костомарову:

- Гулак відмовився від усього, аби на розслідуванні не викривати інших учасників Братства. Він обрав пам’ять мученика – і відплатив за це фактичним відчуженням від України і непричетністю до українського культурного відродження.

- Костомаров, натомість, у всьому зізнався – і продовжив викладати та писати, аби в історії після себе лишити непересічні зразки української інтелектуальної думки.

Загалом «Четвертий вимір» мені нагадав «Андрія Лаговського» Агатангела Кримського.

«Четвертий вимір» мені дуже сподобався ще і тим, що привернув увагу до доби, вивчати яку мені зазвичай було нецікаво; він же розпалив інтерес до переосмислення творчості Тараса Шевченка і повторного ознайомлення з близькосхідною творчістю, зокрема текстами Руставелі і Нізамі.

Також у «Четвертому вимірі» (як надалі і в «Черленому вині») наявна певна життєствердінсть і надія, що втілюється у засвідченні майбутнього: може, головні герої і не змінили цей світ, та вони створили підмурки, на яких майбутні покоління виборюватимуть свободу.

«Черлене вино»

Зразу скажу: в якийсь момент читання я зрозуміла, це – «Гра Престолів» без драконів і відвертих сцен, вписана в українську історію.

У «Черленому вині» зображені динамічні події тодішньої боротьби, сторонами у якій виступають Польща й католики під владою Ягайла і єпископа Олесницького, землі Русі під проводом самопроголошеного литовського князя Свидриґайла (який, однак, воював за своє право на владу, я не за права Русі), і окремо – Івашка Преслужича-Рогатинського, воєводи Олеської землі.

Якраз Івашко тут – приклад морально зумовленої боротьби за правильну позицію, в якій польські пани – це армія утиску як русинської національності, так і православної віри, а Сиґізмунд – зрадник, який піклується тільки за свій престол.

На фоні історичних подій розвивається і більш чуттєва, особиста лінія – кохання скомороха Арсена і дочки Івашка, Орисі.

Втім, для мене в «Черленому вині» найкрутіше – це таки атмосфера політичних інтриг, напруженості напередодні битви, боротьби за свою правду. Після «Четвертого виміру» я не очікувала такої динаміки, такої відчутної передачі цих тем.

Саме через цей історичний контекст «Черлене вино» є актуальним для читачів сьогодні. Зокрема, наприклад, у персонажі гончара Микити розкривається історія воїна, який воїном не народився, не виріс ним, не вчився на нього – але став ним у вирішальний момент.

Як і в «Четвертому вимірі», в «Черленому вині» Роман Іваничук виправдовує боротьбу, навіть невдалу, як натхнення для грядущих поколінь – і в тому, як мені здається, основна моральна цінність цих двох історій.