Читати було легко, цікаво трохи ніби повернутися назад і порефлексувати, також познайомившись із чужим, далеким мені досвідом.

БЖД – це іспит, який Базу, головному герою, треба здати, аби отримати диплом. Староста Міла дуже старалася домовитися, а Баз мало того, що чуть не проґавив цю саму перездачу, так ще і хабаря давати відмовився.

Але ми його звинувачувати не будемо – у хлопця видалися важкі дні, справжнісінький іспит з безпеки життєдіяльності, тільки в реальному житті і з реальною небезпекою. Тож протягом п’яти днів і чотирьох ночей Баз, Ікарус, Мяудзедун – а ще іноді Кет, Анжелік, Яцик і Сигнал – ходять, бігають і їздять Харковом, намагаються розрулити старі проблеми, не вляпавшись у нові.

Текст дуже, дуже динамічний і насичений подіями, однак в ньому багато – і, як я розумію, це рівнозначна за важливістю частина – роздумів і спогадів База. Тому я сама для себе вирішила, що «БЖД» - це філософсько-психологічний роман, бо стільки розмірковувати на тему свободи/порожнечі/etc і не заслужити додатка «філософсько-психологічний»....

Втім, роздуми і рефлексії База мене іноді втомлювали, а місцями навіть бісили; мабуть, тому, що і сама, плюс-мінус в тому ж віці, мала схожі філософські думки.

Цитата:

«Напившись із-під крана, ти дивишся зі свого шістнадцятого поверху на ранкове місто і розумієш, що зовсім нікому не потрібен… що якби ти здох учора в ліфті, то це був би головняк тільки для ліфтера, що єдина, бл*, істота в цьому мегаполісі, яка може тобі зараз подзвонити, - це Сан Санич, та й то подзвонить він тільки для того, щоби спитати, чи не пробухав ти його «чесно зароблені» відсотки… Ну, може, ще нагадає, що «чуваче, жодної сексуальної активності…»

Спогади, з іншого боку, наблизили доволі далекого мені База. Деякі з них пояснюють, чому він саме такий – і пояснюють доволі логічно. Місцями навіть щемко.

«Сидячи в павільйоні дитячого садка, вже на своїй території, ми думали: якого хріна, бл*? Ми просто любимо футбол, ми не бухаємо, як інші, тричі на тиждень тренуємося, ми просто кращі, ми просто кльово граємо – і за це нас пи**ять? Після того половина наших покинула спорт… Так починалася наша школа виживання…»

Загалом я собі відчула, що правильний момент для читання «БЖД» для мене минув, от і вийшло: і персонажі мені картонні, і жінки там тільки для того, щоб в потрібний момент рятувати, а коли треба – навпаки бути порятованими. Ну і звісно щоб іти нічним містом в самому халатику на голе тіло і тримати за ручку головного героя. Ну або щоб не знати, хто такий Ортега-і-Гассет.

Насправді, попри це, мені було прикольно, це тверда четвірочка, це було смішно місцями, іноді трохи занудно, та здебільшого легко, і хоч іноді якісь вже неактуальні штуки, надто дуже мізогінні чи расистські жарти, мені не заходили.

Тож обов'язково розуміти, коли саме був написаний "БЖД" і насолодитися нам, майже що свідченням епохи - далеких мені, але дуже цікавих ранніх двотисячних.