Можливо ви вже знаєте, що будинком з півнями у Полтаві називають колишній будинок кдб урср по полтавській області. Я загуглила і тепер знаю, що він справді дуже помпезний і красивий, тим сумніше, що у місцевих він викликав (а може і викликає досі) такий тваринний страх.

Чому авторка назвала свій автофікшн прізвиськом такого моторошного місця - головна тема книги.
Це щось схоже на Чобіток Зельмана, Ангел і осел та інші книги-біографії українців, що народились в срср і водночас - сімейна історія: тепла, щемка, ностальгічна, але з приємним посмаком.
Зі здивуванням дізналась, що книга написана англійською і аж після численних перекладів на інші мови перекладена українською. Та популяризація нашої війни нагальна справа і я розумію, чому авторка свої зусилля направила у цей бік.

Книга починається із приїзду авторки в Україну у 2014 році до бабусі і для заповнення пробілів у своєму родинному дереві. Війна на сході країни не зупинила Вікторію. Вона з батьками емігрувала з України ще на початку 90х у 15річному віці і майже не приїжджала до 2014року. Та буремні події Революції Гідності і початок російсько-української війни розбурхали щось таке в душі авторки, що вона відчула: пора розібратись в родині, своїй спадщині, країні і, зрештою, в собі.
Зробити це на відстані не вийшло б, тому попри небезпеки вона полетіла в Україну. Я просльозилась, коли прочитала, що вона прилетіла у Бориспіль.

Пані Вікторія веде оповідь ніби пише щоденник спогадів, ділиться своїм життям по приїзді та взаєминами зі своїми рідними людьми. Поруч із екскурсами в історію України (певно більше для іноземних читачів) вона розповідає про свій шлях розплутування родинної історії (це вже більше для нас). Поїздки в рідні сіла і містечка своїх родичів, розмови зі старожилами, односельцями, запити в сільради та архіви, блукання цвинтарями. Найскладніше було вивести на відверті розмови близьких. Хоч тоталітарна система срср розпалась вже багато років тому та страх міцно вкорінився в серцях і головах людей, які пройшли страшні поневіряння.

Це книга, читаючи яку я весь час усміхалась, кілька разів всплакнула, впізнавала знайомі патерни поведінки, поринала у зворушливі спогади. Завдяки акценту авторки на запахах та текстурах, фізично відчувала все що читала. Єдине, що мене здивувало, так це поблажливість авторки до закоханості свого ізраїльського дядька у путіна: типу, прощаю йому цю слабкість і ми просто не говоримо про політику. Та написано ще на початку 2022го, може з часом щось змінилось.