Штука незвичайна, дивна, безумовно крута стилістично, і така комплексна, що кожен може прочитати її по-своєму.

У «Амоку» оповідь ведеться від трьох персонажів, які спершу між собою, здається, не пов’язані:

Рябий – дев’ятнадцятирічний хлопець з вродженими вадами розвитку; великий, сильний, але зі спалахами гніву, а також майже беззахисний, коли сам – від того дуже прив’язаний до мами.

Мес – молодий наркоман, який в дитинстві переживав систематичне психологічне і фізичне насильство.

Ада – дівчина, яка мовчить, але чує в голові голос, який, як вона вірить, належить дитині, що її у неї відібрали. На початку роману перебуває в реабілітаційному центрі.

Розділи чергуються, тож читачі можуть одночасно спостерігати за трьома сюжетними нитками, які розвиваються паралельно. З часом можна побачити, як вони хронологічно і локально збігаються, відкриваючи спершу неочевидний зв’язок між героями.

В анотації ще йдеться про Доктора і Кролика Ло, які зрештою зведуть усіх разом – і в цьому будуть замішані абсурдне реаліті-шоу, революційні, але сумнівні психіатричні методики, релігійна секта і нова наркотична синтетика.

Спершу я засоціювала назву з виразом «to run amok», одне зі значень якого – шаленіти. В принципі, він доволі точно відповідає як поведінці деяких персонажів, так і стрімкому розвитку сюжету.

Згодом я погуглила, і виявила, що слово «амок» є і в українській мові – хоч воно і запозичене. Втім, як сам термін, так і синдром, який він позначає, вважаються в сучасній психіатрії вихідцями з Південно-Східної Азії. Є твір з такою назвою і у Штефана Цвайґа.

На рівні теми я би означила «Амок» романом про «погану кров» (про яку немало йдеться, зокрема, у розділах Меса): усі персонажі так чи так є заручниками своєї крові, коли йдеться чи то про генетичні захворювання, чи успадковані від батьків поведінкові схильності.

В якомусь значенні йдеться навіть про «погану кров» людства з його питомо деструктивною поведінкою.

Відтак тригерів у «Амоку» багато: наркозалежність, сексуальне насильство, релігійні секти, сцени жорстокості, фізичне і психологічне насилля.

На рівні форми «Амок» просто фантастичний – і це те, за що він мені так полюбився. Поспєлов так грається з текстом: лексика, синтаксис, пунктуація унікальні для кожного з персонажів. До того ж, вони не просто конструюють їхні образи, а буквально запихають читача в їхню шкіру.

Клянуся, коли читала розділи Меса, я майже фізично відчувала себе жосткою наркоманкою, а перейшовши на розділи Ади ставала буквально психічно неврівноваженою, з Рябим так само.

І для мене просто дивовижно, як можна без додаткових ефектів, без шаманської музики і диму з лаврового листя, не знаю, самим текстом досягнути такого ефекту.

Форму «Амока» не можна розглядати без змісту і навпаки; саме тому ця книжка цікава і важка водночас.