Ця книга залишила у мене суперечливі враження. З одного боку, вона дуже атмосферна — ніби справді переносишся у шалену епоху джазу, блискучі вечірки, літературні тусовки Парижа та Нью-Йорка. Але з іншого — це історія жінки, яка постійно бореться за своє право бути собою і, здається, програє цю боротьбу.

Я знала, що Зельда Фіцджеральд була дружиною Френсіса Скотта Фіцджеральда, але ця книга розкриває її набагато глибше. Вона не просто муза великого письменника, а людина з власними мріями, талантом і амбіціями. Вона хотіла писати, танцювати, творити, але її життя виявилося підпорядкованим чоловікові, який водночас обожнював і стримував її.
Книги, які писала Зельда, видавались під імʼям Скотта, аргументуючи це тим, що «так більше заплатять» але питання було не в грошах, а в розвитку Зельди і її спробах робити щось своє, не бути залежною від чоловіка.

Їхні стосунки — це щось між пристрастю і руйнуванням. Спочатку все виглядає як велике, шалене кохання, але поступово стає зрозуміло, що вони знищують одне одного. Скотт бере уривки з її щоденників і вставляє їх у свої романи, а коли Зельда хоче написати власну книгу, він каже, що це плагіат, бо її досвід належить йому. Вона прагне свободи, а він хоче, щоб вона залишалася в рамках його бачення ідеальної дружини.

Окремо варто сказати про тему психічного здоров’я. У книзі багато уваги приділено тому, як Зельда поступово занурюється в депресію, як її змушують проходити жорсткі та сумнівні методи лікування. Чи була вона справді хворою, чи її просто намагалися приборкати, бо вона не вписувалася в стандарти «правильної» жінки? Відповідь залишається відкритою

Мені подобається, що Теріз Енн Фаулер не робить Зельду жертвою або ідеальною героїнею. Вона жива, інколи різка, інколи егоїстична, але завжди справжня.

Мені дуже сподобалась ця книга! Але вона залишила після себе важке відчуття.
Скажу чесно, я плакала два дні і досі думаю і згадую цю книгу. Це історія про талант, якому не дали розквітнути, про жінку, яку всі знали, але ніхто не розумів. Якщо любите книги про сильних, складних жінок і хочете побачити іншу сторону історії Фіцджеральдів-раджу

Читала цю книгу близько пів року тому і досі у мене залишились сильні враження від неї (памʼятаю як я дочитувала фінал на лекції в університеті і розплакалась прямо в аудиторії).

Неймовірний роман на основі реальних листів і щоденників самої Зельди та сучасників, у якому авторка намагалась достовірно відтворити епоху, розмови і події. Як на мене, то їй це точно вдалось, бо часто варто поглянути на щось саме з перспективи жінки.

Історію кохання Скота Фітцджеральда та Зельди Сейр завжди розповідали чи то чоловіки, чи то можна було дізнатись деталі із самих романів письменника, але ніколи не було акценту саме на жінці в їхній стосунках.

Тому ця книга надзвичайно цінна для поціновувачів реальних історій кохання та біографічних книг загалом.

Історія тут починається із юності Зельди, де ми отримуємо багато цікавої інформації про її родину та умови, в яких вона жила і формувалась як особистість. Тут інформація цілковито взята із її особистих щоденників, що дуже цікаво.

Далі авторка розповідає про своє знайомство з Френсісом. Їхня історія надзвичайно щемка і доволі сумна. Я і раніше чула про те чим все закінчилось, але мені було надзвичайно цікаво дізнатись як у них розвивались стосунки та як вони закохались одне в одного.

Цікаво, що у цій книзі дуже багато інших відомих особистостей - письменників, культурних діячів, музикантів. Й одним із них був Ернест Гемінґвей. Одразу скажу, що виставлений він тут у жахливому, але правдивому світлі. Після цієї книги я взагалі не можу сприймати і його, і його творчість, тому тут слід бути обережним.

Що мені ще дуже сподобалось в книзі, то це те, як авторка передала колорит тієї епохи. Події розгортаються спочатку у Нью-Йорку, а потім у Парижі, де головні герої постійно відвідують різноманітні джазові вечірки, де пʼють і не просихають.

Як дуже схожу на неї книгу, раджу «Паризьку дружину».