Венера в хутрі (2023). Леопольд фон Захер-Мазох

Власне, у цій повісті на прикладі стосунків Северина фон Куземського та Ванди фон Дунаєв розкрито психологію мазохізму. І в тім її першочергова важливість. Загалом тут – про надвразливого (а в тексті – «прочуленого») чоловіка, який хоче бути поневоленим і підкореним, іграшкою, рабом жінки. Як показує цей текст, від Северина до Ґреґора – один крок. Лиш би було бажання. Іронія моя допустима, бо пан Мазох теж її не цурається.
Під час читання мене не покидала думка про Бруно Шульца. Щось суголосне є з Куземським. Ідеться не лиш про прагнення до жіночого домінування. Шульц схоже змальовує змаління людини, коли та старіє. Але зрештою не про це.
Книга, про яку ідеться, була революційною для свого часу, але не для теперішнього. Мені подумалось таке: якщо взяти твіттерський тред, де фігурує згадка про БДСМ; флер типового заголовка ТСН. Гламур, у якому – щось про зірок; ліричність вірша «Так ніхто не кохав…» Володимира Сосюри; піднесеність і велич, із якими описували богів у давньогрецьких міфах; надривність пісень «Мерідіани» (гурт «МЕРІ») та «Зраджуй (гурт «Epolets»), – змішати це все, додати згадки про «Венеру з люстерком» Тиціана й розпис «Самсон та Даліла», утілити у формі щоденника – отримаємо твір Л. фон Захера-Мазоха.
Там є стилістично красиві речі, своєрідні гачки для читачів, коли автор пише про зелені жалюзі на вікнах у кімнаті Ванди, потім – про те, що вона відділена від Северина в парку «зеленою шпалерою дерев». Плесо ставка, як дзеркало, і люстерко в руках героїні полотна Тиціана. Мармурова статуя й відповідний колір лику Ванди. Ці словечка перегукуються й дозволяють «зшивати» полотно тексту.

Книгу читала, але красивість видання спонукає перерчитати знову. Оформлення книги варте того що б вона опинилась у вашій бібліотеці