Тільки нікому про це не кажи. Ірена Карпа. Ірена Карпа

У центрі сюжетної канви цього психологічного трилера – Марґо. Вона живе в Парижі й працює фотографкою, взорує свою творчість на Петера Ліндберґа, підмічаючи його спроможність «видобувати в моделей проникливий погляд», і на Гельмута Ньютона, на чиїх світлинах люди постають у вразливо-гламурних позах. Дівчина любить вечірки, красивий одяг, захоплюється роботами скульптора Хуліо Ґонсалеса. За її спиною – минуле, яке не хочеться згадувати, але теперішнє безпосередньо від нього залежне.
Хоч Марґо і живе в столиці Франції, але її зв’язок з Україною дуже міцний. Вона пильно слідкує за резонансними справами, пов’язаними з діяльністю Месника, який чинить самосуд над ґвалтівниками й корупціонерами. Уважно перечитує вона й те, що про ці справи пишуть співвітчизники в соцмережах. Демонстрація хвилі коментарів дозволяє проговорити чимало важливих слів, вона ж слугує дзеркалом, погляд у яке або має протверезити, або впевнити в тому, що внутрішній моральний компас працює без збоїв. У потоці слів, що заповнює соцмережі, коли один коментатор ледь не дихає в потилицю іншому, досі можна знайти чимало штампів, стереотипних думок, навішувань ярликів, повчань і дорікань (на кшталт «закороткої спідниці» жертви).
Ірена Карпа пише про табуйованість мовлення стосовно випадків насильства («тільки нікому про це не кажи»), відсутність емпатії, стигматизацію постраждалих, якої не має бути; про потребу вибудовування комунікації з жертвою, необхідність її захисту й наголошування на вині кривдника, щоб потерпіла / потерпілий не страждали від «оніміння й відстороненості», картаючи себе, а розуміли, що мають право злитися на того, хто заподіяв зло, аби нарешті вибратися з дзеркальної кімнати безкінечного болю й спробувати склеїти те, що невидиме для інших.
Усе, що відбувається в книзі, ми бачимо очима Марґо, яка фактично нікого не осуджує, здатна сприймати людей такими, які вони є, поки їхня індивідуальна свобода й бажання не спричинюють кривду й шкоду іншим. Попри те, що вміє бачити красиве, зауважує вона й доволі багато бруду. Мабуть, тому такими контрастними на загальному фоні постають її роздуми про сніг, який може робити «людей не такими, як вони були раніше». У цю пору все і всі одного кольору. Бажання білості, чистоти й дива особливо гостре. Не меншим є прагнення позбутися одинокості. Марґо запитує себе: «Чи можна померти від самотності?». Спілкування з іншими життєво необхідне, інколи воно виходить «в нуль», «здебільшого таки в мінус». І такою тонкою є ниточка справжньої близькості.
Протягом усієї веремії головна героїня намагається пізнати себе: чому їй так гостро болять історії скривджених, чому так спрагло потребує чиєїсь присутності й любові? Що треба зробити, аби нарешті почуватися цілісною, щоб не грати за чужими правилами, тішачи око, як та балерина, що змушена танцювати, поки механізм заведено? Як майже в будь-якому трилері, відповіді – наприкінці.