Цю книжку я сама обрала на книжковий клуб: давно хотіла прочитати, чула багато позитивних відгуків, хотіла чогось безумовно хорошого і життєствердного.

Ну… я сильно помилялася.

Усього половину книжки я ледь трималася від ридань – бо іншу половину я просто заливалася сльозами.

У враженні від будь-якого твору головним завжди є читач (чи глядач, чи слухач), бо сприйняття є особистим і може відрізнятися від ідеї чи наміру автора. Тому, імовірно, у «Там, де заходить сонце» саме я побачила безвихідь, неуникність старіння, невідворотне віддалення від близьких, нездоланну прірву травми, самотність кожного – і дуже, дуже, дуже багато болю.

Втім, «Там, де заходить сонце», як би вона не сприймалася, однозначно відкриває діалог – і спонукає міркувати про актуальні для всіх теми.

З головною героїнею – пенсіонеркою Вірою Петрівною, колишньою вчителькою – ми знайомимося, коли син Толя везе її у «Золоту осінь» - приватний дім для літніх людей. Надворі – повномасштабне вторгнення, дім родини не так давно деокупували; невістка з дітьми закордоном, а син активно волонтерить. Щоб не лишати маму на самоті, коли ще й зиму обіцяють виснажливу, Толя через знайомих знаходить це місце.

Наступні розділи «Там, де заходить сонце» - це кілька місяців життя Віри Петрівни у «Золотій осені». Загалом ми маємо чітку фабулу для однієї сюжетної лінії:
- переїзд і надія, що це «не надовго» - поступове віддалення сина - розчарування і злість - неочікуваний поворот і розв’язка.

Навколо цієї історії будуються декорації – зображення буденності у «Золотій осені», працівників будинку та інших людей, що там мешкають. На сюжетну лінію Віри Петрівни і Толі ці епізоди не мають великого впливу, однак розкривають інші теми, як-от: втрата і співпереживання, стосунки батьків з дітьми, спокутування гріхів молодості, трагедія війни, стан родин військовослужбовців, тощо.

Є, наприклад, розділ «Паризькі канікули», у якому працівниці «Золотої осені» відвідують французький дім для літніх людей для обміну досвідом. Розповідь про те, як живуть пенсіонери в Європі спричинає розмову про власні умови не тільки у мешканців «Золотої осені», а серед читачів.

Постає питання вимушеної ізоляції літніх людей у суспільстві, ставлення до старості загалом, та і певності всіх у власному майбутньому. Попри те, що старість, насправді, не має сприйматися, як вирок.

Інші декорації основної сюжетної лінії – це спогади Віри Петрівни, здебільшого про дитинство Толі, про покійного чоловіка, трохи – про ранні роки викладання в школі, її учнів та інші сім’ї, що вона зустрічала. Ці епізоди збагачують образи персонажів, роблять їх живішими, ближчими.

Водночас саме спогади Віри Петрівни підсилюють тему стосунків батьків і дітей з усіма її аспектами: ставлення до того, як дитина виростає, втрата контролю, усвідомлення, що любов дитини до матері слабша за любов матері до дитини, сепарація від батьків, стосунки з обраною родиною дитини, тощо.

Беручи «Там, де заходить сонце», треба також бути готовими до зустрічі із важливими для себе людьми, які втілюються крізь образи сусідів Віри Петрівни: зокрема говірливої Ніни Миколаївни, скептичного Камбали, добродушного і чесного Демидовича, озлобленої Язви, замкнутого Художника.

Дівчата також погодилися, що у цій книжці є щирий і добрий гумор – зокрема у реалістичних взаємодіях літніх людей та поведінці Степанівни – простої сільської жінки, яка працює доглядальницею. Та для мене екзистенційний жах неуникного старіння і неосяжний кошмар безвихідної самотності якось перекрили дотепи – і мені читати «Там, де заходить сонце» було взагалі не смішно)))

Я задоволена, що прочитала цю книжку – бо хотіла прочитати її давно, я багато відчула і багато про неї після прочитання думала. Припускаю, що інші побачать в цій книжці щось добре – тепло, дружбу і спокій.

І сонце, що ще не зайшло остаточно - і це треба цінувати.

2022 рік. Повномасштабне вторгнення. Оля з дітьми закордоном, Толік волонтерить, Віра Петрівна постійно чекає на нього вдома. Віра Петрівна, її тиск і переживання за сина. Усіх трьох Толік, ґрунтовно порадившись із дружиною, вирішує поселити у стардом Бунок, що зібрав під своїм дахом ще пʼятнадцять літніх душ. Від самого початку авторка садить читача у машину Толіка, який везе Віру Петрівну , а та відкриває скарбничку родинних спогадів. Ми одразу поринаємо у теплу атмосферу родинних згадок, що пізніше допоможе краще зрозуміти чому зараз у тій чи іншій ситуації герої вчиняють саме так, а не інакше. Тут найкраще розкривається персоналія саме Толіка - чоловік турбується про матір, всяко перепитує, чи вона бува не передумала, бажає відмовитися від ідеї і чи розвернути йому машину прямо зараз і взагалі, це ж ненадовго, там скоро (напевно) і Оля з дітьми з-за кордону повернуться і житимемо разом як раніше. Решту часу - слухає мамині теплі спомини на кшталт «Толічку, а памʼятаєш як ти у дитинстві …» . Приїхали. Гарний настрій, весь набутий, завдяки споминам, ентузіазм у машині як корова язиком злизала. Віра Петрівна заселяється із єдиною думкою «Я тут ненадовго». «Я тут точно ненадовго». Зовсім не розуміє, чому співмешканці не підтримують її, коли вона каже, що тут вона зовсім ненадовго. Проте таки селиться і відпускає свого Толіка у волонтерських справах. Настав час обживатися. Ніна Миколаївна - сусідка Віри Петрівни одразу ж вводить ту у курс всіх головних справ Будинку (і не головних також, загалом ВСІХ справ, що їх хоч якимсь вухом чула Ніна Миколаївна). Завдяки такій щедрій допомозі сусідки Віри Петрівна обживається у колективі та потроху приймає образи всіх тамтешніх мешканців. А серед них виявляється і шахтар із Донецька, і балакуча баба Язва (пізніше Віра Петрівна дізнається про деякі її приховані рани) і художник, що виходитиме із мольбертом кожного вечора в альтанку малювати або ж малювати там, де заходить сонце. Поволі спілкуючись із співмешканцями Віра Петрівна уявлятиме велику червону ручку, якою рясно перекреслюватиме і виправлятиме всі лексичні помилки стареньких. Ще б пак! Вчителька української мови та літератури чує суржик 24/7, без червоної ручки тут точно нікуди

Добре, хоч Толік телефонуватиме мамі, як і обіцяв кожного дня, то і буде кому про це розповісти. Сюжет розвиватиметься стрімко та вплітатиме читача у буденність Будинку. Віра Петрівна привчиться до всіх його правил, навіть до найменш уподобаніших, мовляв «Живеш - то виконуй правила на здоровʼя». Але також перед нами розкриватимуться образи інших стареньких, що як раз і робитиме історію щемкішою та відвертішою. Вони розмовлятимуть та пізнаватимуть таємні зболені рани одне одного через сварки, за які потім, звісно, вибачатимуться, проте вже із зовсім іншими емоціями враховуючи відверту розмову. Жартуватимуть, іноді одне з одного, іноді з часів, що минули, іноді з болячок або з будь-чого, що можна перетворити на кепкування. Та окрім сміху до Будинку неодмінно завітає і смерть. Взагалі, її дух завжди чигає десь поряд, у деяких розмовах наприклад, але одного разу пані вирішить завітати особисто. І це буде однією із тих речей, які перетворюють цей роман на щось настільки живе, що хочеться просто пригортати рукопис до себе постійно. Ще одна річ, наприклад, це Толя, Оля та онуки. Толік же обіцяв телефонувати кожного дня? Телефонуватиме. Перші два тижні. Оля обіцяла дзвонити по відеозвʼязку і показувати внуків. Телефонуватиме. Перший місяць. Особисто мені здається, що якщо б Віра Петрівна тоді знала причину цього дійства, її серце могло б не витримати. Віра Петрівна як персонаж зазнає вагомих трансформацій наприкінці книжки, таких, на які ніяк не очікувала коли заселялася в Будинок. Вона знову побачила Смерть, переосмислила деякі періоди свого життя та персоналії зі свого життя. І саме її образ наприкінці книжки знову викликає сльози та доводить ґрунтовність першочергової ідеї книжки - про в(В)іру. Або ж - «Ми живі, доки ми віримо».