"Є лише дві речі: кохання — в усьому розмаїтті його виявів — з милими дівчатами і музика Нового Орлеана та Дюка Еллінґтона. Все інше має зникнути, бо воно негарне..."

"Шумовиння днів" - це сюрреалістична, неймовірно красива, але водночас дуже трагічна історія кохання, саундтреком до якої є музика Дюка Еллінґтона. Це історія про залежність, котра веде у прірву. Це також магічна і абсурдна відповідь на сувору і похмуру поствоєнну реальність (роман був випущений 1947 року).

Отже, наш головний герой Колен живе собі, кайфує і єдина його проблема - він дуже мріє закохатися.

І ось це стається! На одній з тусовок він зустрічає ЇЇ, Хлою (ім'я Хлоя, бай зе вей, також є відсилкою до творчости Дюка Еллінґтона). Здавалося б, усе супер, вони грають весілля, їдуть у весільну подорож, молоді, красиві і щасливі. Але у весільній подорожі Хлоя підхоплює хворобу. В її легені проросла лілія. Ця подія розділяє книгу на до і після. Світ починає тьмяніти і стискатися. Буквально. Світ рожевих поні і джазу стає світом мороку і постпанку (цей контраст можна також помітити, якщо подивитися на передній і задній форзаци).

Паралельно з історією Колена і Хлої ми бачимо історію Шика і Аліси, друзів головних героїв. Шик безмежно фанатіє від такого собі Жана-Соля Партра (на кого ж це пародія, навіть не знаю🤔). Він скуповує всі його платівки і книги, готовий витратити останню копійку на якусь дрібничку біля якої Жан-Соль 37 років тому просто подихав. І врешті ця фанатичність його заведе за межу.
Аліса спочатку поділяла цю любов (вони власне і познайомилися на виступі Партра), але згодом це звелося до хворого фанатизму, який став Шику дорожчим за свою дівчину. Та і взагалі за будь що.

Це дуже красивий текст, який став одним із улюблених. Я вам поверхнево описала сюжет, але він тут не такий важливий. Цитуючи одного з моїх улюблених блогерів "я склонєн думать, шо у всякому фікшені сюжет — це сугубо формальність і опше саме послєднє діло".

Важливо те, як це написано. Якими прикольними фішечками насичений текст: ці неймовірно милі кухонні мишки, які граються промінчиками сонця і допомагають готувати кухарю Ніколя; піаноктейль, на якому можна зіграти безліч мелодій і приготувати стільки ж коктейлів; цей стьоб над Сартром; метафора хвороби як лілії, котра проростає в легенях у Хлої і т.д. Читаючи останні сторінки, у мене самої стискалося все в середині, як і стискався світ головних героїв.

Вражає тут також буденне зображення смерті. Ля-ля-ля - криваве місиво на ковзанці - ля-ля-ля - криваве місиво на концерті Партра. І це все чисто як бай зе вей. Ось це прям такий дзвіночок, який вириває тебе із красивої казки і трохи нагадує, що ти у повоєнній Європі.

Я тут можу ще довго співати дифірамби, але просто скажу, що дуже раджу знайомитися з Віаном, він прекрасний!