У темряві ночі вокзал стоїть пораненим. Площа довкола всипана битим склом і камінням. Якби мати ліхтарик, можна побачити, що ні вокзал, ні поїзд, який чекав на пасажирів, більше не мають жодного вцілілого вікна.

Думаю, майже для всіх українців залізниця має таке ж велике значення, як для мене. Серед усього найголовніше: залізниця – це дорога додому.

Не просто важливою, а життєво необхідною залізниця стала на початку повномасштабного вторгнення.

Саме про це – про українську залізницю перед лицем найбільшої катастрофи – тексти Марічки Паплаускайте у збірці «Потяг прибуває за розкладом».

Загалом книга дає саме те, що обіцяє підзаголовок: «Історії людей і залізниці».

У 15 розділах авторка розповідає про різні напрямки й аспекти роботи Укрзалізниці, зосереджуючи кожну оповідь навколо людини або місця.

Наприклад, розділ «Найскладніше – стримати ненависть. Звільнені» - про Херсонський вокзал напередодні обстрілу, історії його працівників, які втекли від окупації або лишилися, і про всіх тих, хто повернувся до роботи тут після деокупації.

А от «Письменник, який не пише. Волонтери» - про Андрія Любку і початок його співпраці з Укрзалізницею, коли зворотні рейси евакуаційних потягів стали єдиною можливістю передати гуманітарні вантажі або військову допомогу в Харків.

Йдеться трохи про минуле Укрзалізниці («Спадок імперії. Люди з минулого» і «Золоті рибки з Гедройця. Людина проти системи»), і про її розвиток і необхідні зміни, і про модернізацію та якісь дива прогресу («Агент Суперніч береться за сервіс. Керівник пасажирських проєктів», «Завод довелося закрити. Ті, що модернізують вагони», та інші).

Окремі розділи зосереджені на унікальних досягненнях Укрзалізниці – зокрема обсягах і темпах евакуації людей. Дуже яскраво і живо це описано в розділі «Рейс за рейсом. Провідниці».

Інший надзвичайно крутий розділ – «Rail Force One. Радник» у якому розповідається про «залізну дипломатію» - за рахунок того, що саме це явище – непересічне.

Втім, книга все одно здалася мені дещо невчасною: вона вийшла 2024, я прочитала її 2025 року, знаючи майже все, про що йшлося. Мене вже не треба було переконувати в героїчності залізничників, в непересічності всього, що Укрзалізниця робила з лютого 2022 і до зараз.

Так може здаватися й через те, що більшість історій відбувається в перших місяцях повномасштабного вторгнення – а тоді всі ми були перенасичені інформацією, новинами, переживаннями. Багато з історій, прочитаних в цій книзі зараз, уже мені знайомі з 2022. Тому і апелювання до почуттів не завжди працювало.

Тому я розумію, чому дехто (я не буду тикати пальцем) називає це пропагандою, прихованою рекламою, чим там ще, я забула вже. Бо сентимент просто вже неактуальний. А от тема – тема надзвичайно важлива.

Зараз, через більше ніж 3 роки після 24 лютого, ми можемо, ми маємо говорити про Укрзалізницю як про успішний кейс функціонування великої компанії в часи війни, кризового менеджменту, розвитку і модернізації. Мені здається, дослідження Укрзалізниці, метою якого було б не вразити чи розчулити, а проаналізувати і навчити, було б більш актуальним.

Втім, я вдячна Марічці Паплаускайте: адже кожне врятоване завдяки залізничникам життя, кожне втрачене залізничниками життя – це історії, які треба знати і пам’ятати. Можливо, з "Потяг прибуває за рокладом" я і не дізналася кожну з таких історій, але навіть ці 15 розділів - уже важливо.