Давно я так не плакала над книгою. Власне, я десь такого і очікувала від неї, судячи з анотації.
Дуже схожою за ефектом можу назвати Там, де заходить сонце, але Нікого немає в лісі ще зворушливіша.
Книга написана як записки медикині, яка обрала собі спеціальність психіатрки і відпрацьовувала три роки у державному психіатричному стаціонарі. Це історія покликання, натхнення, вибору, жаги до навчання, яка перетікає у вигорання.
Водночас текст написаний як історія психіатрії, зокрема розвиток і успіхи цієї галузі медицини в Україні. Дуже болючою була історія совєтскої психіатрії, яка перетворилась у каральний механізм незгодних із системою. І хоч я знала цю постидну сторінку історії психіатрії та деталі мене просто шокували.
Книга схожа на терапевтичний щоденник для самої авторки та, в той же час, вона дуже важлива для широкого загалу, покликана розвіяти міфи, подолати стигматизацію теми ментального здоров'я.
Тут є дуже надихаючі історії, є підтримуючі. Авторка провела важливу дослідницьку роботу, опрацювала величезну кількість інтерв'ю та анкет.
Це одна із тих книг, які хочеться радити на ліво і на право. Світ має це все знати, не стигматизувати ментальні розлади і хвороби, а держава/суспільство - піклуватись про хворих.
Авторка пише дуже добре, легко читається. Щаслива, що таки зважилась прочитати цю книгу, вона стала для мене підтримуючою, нехай такою буде і для вас