Недуга. Євген Плужник

Микола Бажан колись сказав Євгенові Плужнику: «Мені потрібно багато строф, щоб сказати щось, у вас воно вміщається в кілька рядків». А ще, якось підписуючи йому книгу, зазначив таке: «Євгенові Плужнику, поетові, одне слово якого варте моїх тисячі слів». Про ці компліментарні фрази одного автора в бік іншого я дізналася з чудової праці – «Антології української поезії ХХ століття. Від Тичини до Жадана».
Ми дійсно знаємо Є. Плужника насамперед за його віршами, але ж він писав не лише їх. У його доробку також є і п’єси, і проза. Не буду тут розтікатися мислями по древу. Просто напишу кілька думок про його роман «Недуга».
У центрі сюжету – Іван Орловець. Він директор заводу, сім’янин, що живе своє однотонне життя за схемою «робота-дім-робота». Якось він потрапляє в оперу – місце, де збираються напомаджені, пишно вбрані люди, до яких пан Орловець відчуває певну ворожість. Але ці відвідини вносять зміни в його повсякденну розміреність буття, привносячи туди до біса багацько хаосу. І причина цьому – оперна співачка Ірина Завадська. Він згадує їхню зустріч, коли вони були зовсім юними. Якось Іван гойдав її на гойдалці, а вона не подавала вигляду, що їй страшно. Навіть тоді, коли та гойдалка була сильно розгойданою. І от раптом «закотив їй вітер спідницю, високо відкрив ноги, до білих мережив на стегнах…». Сидячи в опері, пан Орловець згадав ту мить і на основі напіверотичного спогаду вибудував романтичне почуття до цієї жінки. Він починає підмічати найдрібніші деталі. Наприклад, те, як же гучно скриплять його черевики. Згадує, що знання про найближчих друзів і колег зводиться до анкети, заповненої ними під час прийому на роботу. Чому ж він раніше був таким душевно сліпим? Зараз чоловік мучиться, шукає зустрічі з Іриною, що пробудила в нім почуття сердечної прихильності. Орловець починає розуміти, наскільки повсякденність тих, хто його оточує, не зорієнтована на людське й особисте. Вони вміють зводити будинки, але не здатні побудувати свого життя. У народі стан, який проживає Іван Орловець, називають словом «накрутитися», але це ж роман, ще й з-під пера чудового поета, тому слово «недуга» до нього теж пасує. Ось як головний герой каже про свої відчуття: «Я мов розколовся надвоє, сам з собою змагаюсь…» І додає: «Та довго так бути не може: якась половина моя мусить перемогти, мушу я знову стати суцільним». Варто сказати, що та недуга йому таки минає. Чи то невзаємність Ірини, чи потреба таки зберегти себе й свою гідність спричиняються до цього? Хтозна. Можливо, є межа, за якою себе терзати просто немає сил, коли стає надмір. І постає логічне питання: нащо? Мабуть, у той момент варто обернутися й піти геть, поскрипуючи черевиками, чий звук все-таки нещодавно почав помічати.