Наречена Шульца. Агата Тушинська. Агата Тушинська

Є фраза, що за кожним успішним чоловіком стоїть жінка. То мудра, то любляча. Буває, їй відводять певну роль. Наприклад, музи. І, мабуть, біди в тім, щоб бути опорою, надихати когось талановитого – того, кого любиш, нема, але чомусь часто історія запам’ятовує жінку лиш за цим певним означенням – дружини, натхненниці, коханки… Сумно від цього. Бо ж митцеве око теж зазвичай шукає когось цікавого – розумного, талановитого, часто з амбіціями, які, бува, залишаються нереалізованими.
З іншого боку, варто зазначити, що є жінки, які без жалю й нарікань обирають шлях присвяти себе творчості й особі Генія. Думаю, саме це випадок Юзефіни Шелінської – обраниці Бруно Шульца – художника, письменника, автора «Цинамонових крамниць» і «Санаторію під Клепсидрою». Власне, другу зі згаданих праць він присвятив їй.
У книзі «Наречена Шульца» Аґати Тушинської оповідь ведеться безпосередньо від імені Юни, але із авторськими коментарями й вставками. Ми дізнаємося чимало цікавого про цю жінку. Вона народилася у Янові – у скромному, але прекрасному домі, біля якого був сад, а за ним – «велике сіре озеро». Виходиш через хвіртку – і занурюєшся у воду. Батько її був польським патріотом, католиком. Волів, щоб дочка не знала про їхнє єврейське походження. Юна здобула чудову освіту, працювала вчителькою, знала мови, хоч німецька згодом стала їй осоружною. Була вона вродливою й граційною, мала свій стиль. Не дивно, що привабила взір митця, для якого, попри все, творчість завжди була на першому місці й затіняла всі людські бажання.
У книзі мовить Юна, але ж майже весь час не про себе. Це радше спогади про Нього, про їхнє спільне життя протягом тих чотирьох років заручин, рефлексії про те, що було, і що могло би бути. Саме зі споминів Юзефіни ми дізнаємося, що Дрогобич був для її коханого фактично місцем сили. Він вважав, що в будь-якому іншому місці буде викорінений. Обожнював папір, мав його різні види – для писання й для малювання. Часто ходив у кіно й вважав, що це мистецтво має велике майбутнє. У книзі А. Тушинської сказано й про самотність Бруно, про його концепцію незайманого часу, що його не міг ділити ні з ким, коли наступав момент творчості. Він писав Юзефіні листи так, наче це ще один вид його творчості.
Чому ж у виданні, присвяченому Юні, – стільки про Бруно? Можливо, жінка почувалася винною, що не змогла врятувати його – такого беззахисного й такого вразливого. Знала, що він не покине своїх рідних, якими мусить опікуватися, не зможе поїхати з Дрогобича, що був для нього таким важливим і де, зрештою, його застрелили гестапівці. Може, Юзефіна відчувала обов’язок зберегти доробок Бруно, спогади про нього, бо ж він один такий, бо ж так важило те, ЯК він писав і малював. Думаю, обидва фактори спричинилися до такого формату оповідності.
Власне, шкода мені й Бруно. Поживитися його талантом прагнули представники різних режимів – ті, кому не відмовляють, якщо жити хочеться. Якось він ледь не опинився у в’язниці, бо, мусячи зобразити на полотні «тріумф радянської України», намалював селян у блакитних штанях і жовтих сорочках. Кольори забороненого прапора. Таке тодішня влада не прощала, на допиті йому закидали диверсію й український націоналізм. Мусив він малювати й для німецьких окупантів. Юна співчувала йому, бо на відміну від неї він не мав, де сховатися; не міг сказати ні. Мусив працювати на цих «ремісничих роботах», зображаючи ненависних йому людей, сподіваючись, що ідеологія, яка «зло називає добром, а окупанта – визволителем», не існуватиме вічно. Не існуватиме. Але і йому жити не дасть.
Уже на схилі літ Юзефіна, міркуючи про їхнє з Бруно спільне життя, говорила про цей період, як про щось далеке й навіть чуже: «Вже не плоть від плоті, не суцільна боротьба, божевілля і справжня насолода. Бруньо і Юня. Пацієнти санаторію «Під Клепсидрою».
Час збіг, емоції поблякли, як фарба на полотні. Але є написане / намальоване ним. Спомини про нього / його доробок збережено зокрема й завдяки їй.