Мені досі соромно викидати їжу. Бабуся розповідала мені про Голодомор. Андрій Достлєв, Лія Достлєва

Цей проект виник як результат візуального дослідження з використанням постфотографічних практик, присвяченого сучасним побутовим проявам історичних травм ХХ сторіччя, а також репрезентативним можливостям фотографії як медіума у представленні травматичних подій.
Щоразу, коли я з будь-якої причини викидаю їжу, відчуваю за це сором. Ніяких логічних підстав у цього відчуття немає — я цілком можу собі дозволити не з’їдати те, чого не хочу їсти, і цим не можна комусь допомогти або когось врятувати. Це просто залишки їжі на тарілці — та мені все одно соромно.
Це відчуття укорінене не в логіці, а, скоріше, в моїй постпам’яті (за терміном Маріанни Гірш): в дитинстві бабуся розповідала мені різні історії зі свого життя, і серед іншого траплялися теж спогади про Голодомор. І цей сором за викинуту їжу походить якраз звідти, з історій про те, як моя родина пережила цей голод.